Стислий переказ, виклад змісту

Євген Плужник

Недуга

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

І

Морозного зимового вечора директор заводу Іван Семенович Орловець прийшов у театр. Йому не хотілося ні розваги, ні відпочинку. Не хотів нидіти тут майже чотири години, слухаючи не цікаву йому музику. Він уже хотів знайти свого товариша Куницю і намовити вертати додому, та раптом до нього підійшов Звірятин. З усіх своїх співробітників Іван Семенович найменше хотів би бачити цього погордливого і ворожого до нього спеца, від якого тхнуло дорогими цигарами, а тепер, здається, ще й алкоголем. Звірятин іронічно сказав, що здибались вони в оточенні правовірного пролетаріяту, трудова маса, так мовити. Глядачі, вишукано вдягнені, були зовсім неподібні до тих, кого знав й з ким працював Іван Семенович.

До зали ще не пускали, і Звірятин та Орловець пішли у курильню. Звірятин мав дорогу, з інціялами цигарницю. Іван Семенович мав папір і тютюн. Звірятин говорив, що все найкраще, починаючи від місць у театрі, належить тим, кого Іван Семенович жене. Орловець пригадав, який мовчазний і коректний бував Звірятин на посаді (недурно ж Англійцем прозвано його в Управі), а тут він поводився зовсім по-іншому.

Куниці досі не було, і Іван Семенович уже подумав йти додому. Глядачі уже пішли в зал, а він чекав в ніші і нервував: чому приперся сюди, навіщо йому ті гастролі якоїсь славнозвісної Ірини Едуардівни Завадської? Куниця прибіг червоний і зніяковілий. Виявилося, що він бігав зі знайомими на пиво. Друг силою потяг Івана Семеновича до дверей, за якими вже лунала увертюра. Орловцю не сподобалося, що Куниця взяв квитки у четвертий ряд. “Зміщанюється Куниця…” – подумав він. Проходячи до свого місця, Іван Семенович переживав, бо його черевики голосно рипіли.

Розлючений Іван Семенович сидів і слухав музику, але думав про роботу. На сцені показували “Кармен”. Орловець так задумавсь, що навіть не помітив, як вийшла Завадська – жінка з блискучими очима. Струнка, циганського типу. Чоловік пригадав, що десь бачив цей спокійний, глибокий, якийсь невидючий погляд. Ірина Едуардівна Завадська… Ні, такої він ніколи не знав. Але ж когось, дуже на неї схожу, знав! Він упізнав її… стегна.

Коли завіса впала, Орловець з Куницею підійшли до Писаренка. Шепотом Орловець питав Писаренка, хто і звідки ця актриса. Писаренко не знав, але відразу покликав Мюфке – низенького не то хлопчика, нето дідка з величезною патлатою головою. Рецензента Мюфке, музичного критика, називали Ля-Бемоль. Він знав Івана Семеновича і Куницю і пообіцяв на другий антракт усе про неї розвідати.

Коли залунав дзвінок, і Іван Семенович сів на своє місце, Куниця подумав, що Орловець хворий: “Бач, як очі позападали. Да-а… історія… І яке йому діло до цієї… стерви? Ач, викручується… Ну, не бісової тобі пари жінка – щоб отак танцювати! Чорт, а не баба…” Іван Семенович пас очима кожен рух високої жінки в квітчастій великій хустці. Коли Кармен урвала свій палкий танок, під грім оплесків сплигуючи зі столу, знялося круг ніг їй чорне убрання, високо відкриваючи стрункі по-дівочому ноги. “Це ж наша панянка!” – голосно, здалось Куниці, гукнув Іван Семенович.

II

Іван Семенович не спав усю ніч. З самого ранку він вийшов на ґанок. Небо було ще по-нічному сіре, вкрите грубим рівним шаром важких снігових хмар. Навкруги було тихо. Тільки з-за двоповерхового будинку Управи чулося інколи, як пихкає завод, та з боку міста долітав невиразний гуркіт. Управське подвір’я тонуло в сутінках. Тільки в кінці двору, в будинку, де відведено кватирі декому з адміністрації та інженерів, світилося два вікна. Там жив Звірятин. Був цей інженер тепер ще неприємніший Івану Семеновичу: обурював той спокійний цинізм, що вчувався в кожному слові Звірятина. А втім, хіба це не природно для людини такого типу – жити тільки для себе й собою, особливо тепер, смерть своєї кляси й ладу переживаючи?

Іван Семенович вступив на задній заводський двір, завалений вугіллям та купами старого ганджованого заліза. Почувши звуки інших заводів, Орловцю повернулися певність і спокій. Чув себе молодим і дужим, як давно в юнацтві, як там… на гойдалці. Сторожа Свирида Орловець запитав, чи він не з Донбасу. Свирид сказав, що звідти, до революції на Григоріївським заводі працював, а коли втратив руку у бою з Денікіним, прибився сюди і сторожує. Орловець розповів, що він теж з Донбасу, з Таланського заводу. Тамошній він, та теж прибило його сюди. Не їздив додому кілька років, але вчора побачив одну знайому. Тобто вони не знайомі, але був на Таланському головний інженер Павленко – так це дочка його, одиначка. “Тепер вона співачка відома, в опері виступає… І прізвище в неї інше – Завадська. Кажуть, замужем була, та покинула, чи що, чоловіка… Чи з білими відступив, – не знаю…”

Іван Семенович хотів виговоритися до кінця. Тому розповів, що впізнав ту жінку по ногах… Колись її прозивали “Панянка”, бо горде було – страх! А одного разу повертались хлопці (Орловцю тоді років з 20 було) ранком з купання… Йшли заводським парком, повз будинки адміністрації. Був липень і якесь свято. На гойдалці, яку поставили хлопці на Клечальну, стояла панянка. Та несила їй – не розгойдається. А коло гойдалки літня вже жінка якась, німкеня, чи що. Побачила хлопців, щось сказала до панянки, а та нічого, немов і немає їх… А хлопці підморгують: “Ану, Іване, хитни!” Скочив він на гойдалку і сильно розгойдав. Німкеня внизу репетувала, а панянка зблідла і мовчала. Іван хотів, щоб заговорила, але дівчина так і не сказала жодного слова. Вітер закотив їй спідницю, високо відкрив ноги, до білих мережив на стегнах. Іванові не стало сили тоді в злякані очі її дивитись… Кинув гойдати. А вчора її впізнав.

Орловець пішов у кінець двору, де починали робітники накидати вугілля в вагонетки. Взяв лопату й працював довго – мовчки й старанно. Потім пішов додому, але дружини вже не було. “Родина, – зло подумав Іван Семенович, сам дивуючись, що це чомусь неприємно йому сьогодні. – Тижнями не бачимо одне одного…”. Швиденько вмився й, так-сяк поснідавши, поспішив до Управи. В кабінеті назустріч йому підвівся з канапи інженер Звірятин. “Добридень, директоре!” – привітав він Івана Семеновича по-піонерськи. Звірятин говорив директору, що це природно – брати від життя не тільки більше, а й краще. Він говорив, що може все називати своїми іменами, а на Іванові Семеновичу футлярчик, шкаралуща, і що там всередині, він, певно, і сам не знає: “Бо, думаючи про всіх і за все, ви ніколи, мабуть, над собою не думали. То як же ви можете впевнитись, що ви кращий за мене, що я міщанин, а ви – ні?..”

Звірятин запитав Івана Семеновича, як йому вчорашня актриса Завадська. Та до кабінету увійшов інженер Сквирський, щоб нагадати, що о 9 нарада. Івана Семеновича цей мовчазний здебільшого й по-німецькому акуратний інженер завжди дратував. Орловець не хотів ще й увечері бачити цих помічників своїх, і несподівано кинув: “Я не буду”. Потім подивився на Звірятина і сказав: “Я сьогодні до опери йду”.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

III

Іван Семенович взяв квитка, але вагався,чи йти. Краще було б відіспатися після безсонної ночі. Чоловік сміявся з себе: коли ж це став він таким аматором, що два вечора зряду може і хоче слухати ту саму “Кармен”? Але йому хотілося ще раз подивитись на Ірину Завадську.

Цього вечора йому було приємно бути в цій рухливій, такій святковій юрбі. Адже не щодня випадає йому бачити стільки веселої, з блискучими очима молоді, стільки гарних, так одна на одну не схожих, жінок… Орловець подумав, що йому давно вже треба відпочивати час від часу на людях, це так добре діє на нерви; вечір у театрі, наприклад…

Знову він сидів у четвертому ряду. Безсонна ніч і цілоденна втома давали себе знати: від яскравого світла боліли очі. За його спиною розмовляло троє: великий, акторського типу дідуган – Іван Скорик; прищуватий, потворно горбатий молодик; з сивизною вже, чи то диякон, чи то професор. Останній розводився про високий рівень співу і гри високоповажної Ірини Едуардівни Завадської. Він, Ієронім Трьохсвятський, не раз уже писав про все це в їхній центральній і місцевій пресі. Він погоджувався зі Скориком, що кращу Кармен світ чи й бачив. Горбань щось пошепки розповів співрозмовникам про Завадську, і всі троє почали реготати. “Всі ви однакові, – огидливо знизавши плечима, подумав Іван Семенович. – Розводитесь про мистецтво та ідеали, а кінчаєте…” Та й не скінчив, бо подумав про смужку мережив у шовковому шумі чорного убрання…

Орловця покликав Мюфке. Іван Семенович йшов, наче давно й нетерпляче чекав цього маленького чоловіка, мав пильну до нього справу. Мюфке питав, чи задоволений товариш Орловець тими відомостями про співачку, що їх учора подав йому. Дивлячись вниз, Іван Семенович сказав, що йому треба побачити її. Хитрі зелені вогники забігали в очах Мюфке, і він грайливо підморгнув Іванові Семеновичу. Рецензент пообіцяв: раз така важлива справа, він спробує, але не обіцяє напевне.

Орловець сів на своє місце і міркував про те, що сталося. Тепер Мюфке в’язнутиме зараз від його, Івана Семеновича, імені до незнайомої, зовсім чужої жінки… Для чого? Кому це потрібно? Тільки не Іванові Семеновичу!.. Нащо йому бачити цю Ірину Едуардівну, що має він їй сказати?.. Що от багато років тому працював він на тім заводі, де тато її за інженера був? І що несила їй було розгойдати важку дошку на гойдалці.. Чорт знає що! Нарешті вирішив просто, щиро все їй пояснити, і вона зрозуміє… Та коли Завадська вийшла, Орловець подумав, що не зможе їй нічого пояснити, бо й сам анічого не розуміє…

В антракті протисся до нього Мюфке, заклопотаний і урочистий і сказав йти за ним. Він привів Івана Семеновича покрученими коридорчиками, напівпорожніми кімнатами до якихось дверей. Орловець зайшов. Актриса була за шовковою завісою, бо перевдягалася. “Це про вас говорив Ля-Бемоль? Мюфке?” – питала Завадська. “Так, про мене… Я – Орловець…” – сказав він. Жінка сказала, що не може вийти, але хай Орловець говорить.