Стислий переказ, виклад змісту

Ярослав Мельник

Далекий простір

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Габр Силк живе в майбутньому, де всі люди не бачать, а очі є лише слізними залозами. Різні датчики підказують, куди рухатися, і люди живуть у своєму близькому просторі. Та якось Габр “прозріває”, бачить очима, але він вважає, що це хвороба…

Державне Об’єднання – багаторівневий мегаполіс, що висить у повітрі. Мільйони його сліпих мешканців не знають, що таке сміх, радість, ейфорія, краса, бог, свобода. Ці слова лише входять до словника архаїзмів. Усі книги, у яких йшлося про те, що люди колись були красивими, у яких була найменша згадка про те, що люди колись бачили, у яких оспівувалася краса, – були знищені. По одному екземпляру таких книг зберігається у таємних засекречених архівах. Незрячі – це недоглянуті, зігнуті до землі, вдягнуті у лахміття істоти, які живуть у сталевих бункерах, які їдять їжу, якою їх забезпечує держава. Вони “читають” пальцями, пересуваються за допомогою пневмопоїздів і гвинтопланів, вчаться розрізняти перешкоду чи іншу людину зі щоразу більшої відстані.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Частина I

Габр приїхав у диспансер і за допомогою акустичних датчиків рухався до потрібного кабінету. Як і його однолітки, Габр відчував перешкоду, не доходячи 1 м 30 см. Це був заліковий рівень випускного іспиту. На змаганнях коледжу шостого розряду, який він колись закінчив, він угадав перешкоду, не доходячи 2 м 5 см. Світовий рекорд – 17 м 33 см, але Габр пишався своїм досягненням. На відстані пів метра він міг визначити загальну форму предмета, а на відстані 20 см – матеріал, із якого був зроблений предмет. Усе це входило в обов’язкову програму коледжів шостого розряду, а Габр був здібним учнем.

Диспансер знаходився у Міністерстві контролю – лабіринтовій споруді, у якій орієнтувалися за допомогою акустичних датчиків Обра. Коли Габр зайшов у кабінет, йому сказали, що він у надійних руках: його захворювання рідкісне, але відоме медицині. Основне – виконувати вказівки Міністерства контролю і нікому про це не говорити. Галюцинація простору відома психіатрії споконвіку, були навіть випадки масового психозу. Габр сказав: “Але ж простір існує”. Йому відповіли, що існує лише близький простір. І хай би де перебувала людина, вона завжди в зоні близького простору, у якому має затишок і відчуття безпеки. А Габр бачить галюцинації, відомі в медицині під назвою “далекий простір”. Це наче запальний процес в апендиксі, який шкодить тілу. Адже очі – рудимент, вони – лише вмістилище слізних залоз. Габру сказали не хвилюватися: Державне Об’єднання, його інститути, які існують уже сімнадцять числень, і лікарі вилікують його. Для цього треба приймати ліки, а на очах носити пломби.

Пломби – рідкісний і стародавній засіб боротьби з психозом далекого простору. Колись, до винаходу активних мозкових агентів, що пригнічують галюцинаційні центри, це був єдиний засіб порятунку від марення. Пломби знаходяться у Головному сховищі Третього відділу Міністерства незатребувані, для таких от виняткових випадків, як його.. Поки пломби шукали, Габру наклали на очі прокладки і наказали пити біцефрасол.

З диспансеру Габр пішов до станції закритого експреса. Він чув і відчував, як навколо сновигають люди, не натикаючись, обходячи один одного. В салоні закритого експреса він йшов на сигнал індикатора, вмонтованого в його крісло. Закритий експрес працював у звичайному режимі пневмопоїзда. Чоловік їхав до Мічхока і читав газету: його пальці ковзали по отворах букв і слів.

У Мічхоку жив професор Мокр. Він з великою радістю зустрів Габра. Виявилося, він не тільки пам’ятав здібного студента, а й стежив за його рідкісними, але значущими публікаціями. Мокр говорив Габру, що не варто було ходити до Міністерства, не можна бути таким наївним: “У Міністерстві ніколи не скажуть тобі в лице, що вони думають про тебе і що планують”. Габр сказав, що просто хотів вилікуватися. Хлопець не міг пояснити, що з ним відбувалося. Коли це сталося вперше, він заціпенів. Професор слухав пояснення Габра дві години, та зрозуміти того, що відчував Габр, не міг. Мокр не заперечував, що існує щось невідоме. Колись професор працював у Секретному Архіві Управління мікробіології і натрапив там на дивні книги тисячолітньої давності. Вони були зовсім порожні, там нічого не було написано. Тисячі абсолютно порожніх сторінок. І професор тоді подумав: а що, як колись у людини були невідомі їм органи почуттів? Можливо, те, що Габр “чує” своїми слізними залозами, це і є? Сприймає те, чого не сприймає ніхто. Габр хотів позбутися цих відчуттів. Він говорив, що в нього вривається далекий простір, він ніби відчужується від усіх і від себе.

Після цієї розмови з професором Габр кілька днів сидів, замкнувшись у своїй квартирі, на роботу не ходив. Якось вийшов прогулятися по Центральному Бульвару. Він так і не випив жодної призначеної таблетки і почувався злочинцем. Через кілька днів йому мали поставити пломби на пів року. Раптом він зірвав із очей обидві прокладки. Навколо ворушився мурашник якихось чудовиськ: закутані в лахміття, зігнуті, вони чомусь дуже повільно, як п’яні, рухалися туди-сюди. Їхні обличчя, опущені до землі, виражали заглиблену в себе турботу. Габр швидко ковтнув таблетку біцефрасолу і очі затягло серпанком.

Чоловік почав вести щоденник. Він записав, що раніше в ньому жив тільки жах від галюцинацій, а після відвідання Міністерства контролю оселився ще й страх.

Якось о третій ночі до Габра подзвонив незнайомець і сказав не накладати пломби. Вони домовилися про зустріч, і Габр приїхав на вказане місце гвинтопланом. Люди мегаполісу переміщалися за допомогою гвинтопланів і пневмопоїздів, але відчуття переміщення у них не було: рухався тільки час, а вони, оточені близьким простором, залишалися у тій самій точці.

Незнайомець виявився літнім чоловіком. Від нього пахло недоглянутістю і характерним для квадрату 4-Б дезінфікуючим присмаком. Чоловік признався, що живе в тій смердючій дірі. Його друзі з Міністерства контролю звідомили, що Габр має психоз далекого простору. Старому було 80, колись він теж мав психоз далекого простору і також пішов до негідників у Міністерство контролю. Вони вдягли йому пломби і пів року глушили мозок біцефрасолом. Чоловік звільнився від галюцинацій, але вже не міг жити, як усі… Незнайомець говорив, що Габру відкрилася правда. Світ у якому вони живуть – це світ сліпців, баранів. Габр потрібний групці людей, що живуть в квадраті 4-Б. Ці люди колись усі бачили, а потім були знову осліплені. Їм потрібний зрячий, щоб пробратися до Центрального Електронного Управління і зробити дещо, щоб світ сліпих зникнув. Габр мусить в Управлінні квадрат 4-Б поміняти місцями з квадратом 4-А. Треба переплутати їм карти. Акустичні орієнтатори зійдуть з розуму, ніхто нікого не знайде, ніхто не буде знати, де він. Світ, де знущаються над свободою, зникне. “Мені треба подумати”, – сказав Габр.

Він повертався до себе приголомшений. У щоденнику записав, що не знає, що робити. Габр отримав листа від своєї дівчини Ліоз, яка писала, що переживає, бо він десь зник.

Щоб перевірити те, що сказав йому незнайомець, Габр їхав на швидкісному пневмопоїзді до моря. Чоловік говорив тоді, що Габр поки що бачив гній життя: потворні конфігурації будівель, бруд і купи розкиданих всюди відходів.

Габр вийшов на майданчик відкритої станції – і зіщулився від пориву холодного вологого вітру. Відчув під ногами хрусткий пісок. Довго йшов, орієнтуючись тільки на далекий шум, бо тут не було акустичних маяків. У цих місцях знаходилася зона Y, де можна було пересуватися, покладаючись тільки на власні органи чуття. Лише окремі диваки їздили в ці зони. Державне Об’єднання не забороняло таких поїздок, воно вважало себе демократичним утворенням, але люди чомусь не дуже поспішали сюди.

Його ступні вже були мокрі. Він постояв кілька секунд, а потім рушив по вологому піску боком до вітру. Габр пам’ятав, як колись батьки привезли його до моря, він ішов уздовж шуму і зовсім нічого не відчував – ні батьків поруч, ні себе. Це був дивний стан. І він випадково тоді наткнувся на когось, у мегаполісі такого з ним ніколи не траплялося. Вони обидва впали у воду, а батьки з жахом кричали, намацуючи його руками у воді, і потім швидко поїхали додому.

У прим-університеті, де два роки йому викладали психіатрію, він дізнався, що хворобливе почуття втрати близького простору, яке він зараз відчував, називається шизофренічним: людині починає здаватися, що її немає. Раптом він зірвав прокладки з обох очей. З усіх боків на неосяжній широчіні блакитного простору до нього мчали веселі вали. Сонце схилялося до горизонту. Незрозумілі, незнані йому раніше звуки виривалися з його рота й тонули в гулові стихії. Якщо б він не кричав, його серце розірвалося б. Якісь прекрасні білі істоти носилися над ним, вигукуючи пронизливі звуки…

Габр приїхав до Ліоз і розповів їй про все, що з ним сталося. Дівчина кохала його, але говорила, що йому треба лікуватися від божевілля. Хлопець не звинувачував її, бо вона просто нічого не розуміла.

Вдома до нього подзвонили з Міністерства контролю і нагадали, що він забув прийти на прийом: пломби вже доставлені.

У випадковій кав’ярні, де Габр хотів заспокоїтись, він почув гру на скрипці. Музика скрипаля губилася в шумному накуреному повітрі. Габр вийняв записну книжку і пробіг по ній пальцями. Це були адреси, які йому дав незнайомець. Гра скрипки будила в хлопцеві нещодавно пережиті почуття біля моря. Він підійшов до скрипаля. Вони завели розмову. Габр сказав, що музика скрипки будить щось у його душі. Скрипаль пояснив, що це дуже стара музика, у нотному сховищі її не знайти. Скрипаля вчив грати його вчитель, а того – ще інший вчитель. Люди не розуміли цієї музики, а скрипаль грав тут іноді, поки електронщики відпочивали.

У кав’ярні Гарб зняв з очей прокладки і побачив темну вогку печеру з голими залізобетонними стінами. За потворними столиками, згорбившись, сиділи вже знайомі страхітливі істоти в ганчір’ї, напівголі, курили; опустивши голови донизу, смоктали через трубочку оргнапій.