Стислий переказ, виклад змісту

Володимир Рутківський

Роман “Джури козака Швайки”

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

КНИГА ПЕРША

Частина перша.

Втеча з рідного дому

СМЕРТЬ ГАФУРА-АГИ (березень 1487 року)

Кінь Вітрик вже котрий день ніс на собі знеможеного вершника з пораненою рукою. За ними гнався загін татар ногайців. Перед Вітриком простягалися дніпровські плавні. Праворуч – неозорий степ, скоро мали з’явитися байраки. Знеможений вершник просив коня бігти до Барвінка.

А ногайці були зовсім поруч. Широкою підковою оточували вони самотнього втікача. Посередині летів сам Гафур-ага – дебелий, сивуватий татарин зі шрамом через щоку. Він хотів зловити втікача живим, щоб добре познущатися. Бо козак вчинив ногайцям багато лиха: попереджав села про набіги, завжди вислизав з рук, а позаминулого року перетворився на вовка та вбив вночі родича Гафура-аги.

Втікача звали Швайкою, бо штрикав ординців, мов швайка (швайка – товсте шило, інструмент чоботаря). Татари уже третій раз поміняли коней, а наздогнати Швайку не могли. Раптом Вітрик повернув і заніс Швайку у діброву. Татари кинулись на сліди. Зненацька на коня Гафур-аги накинувся вовк. Татарин загинув, а його помічники кинулися тікати. Згодом з протилежного боку діброви вийшов знеможений Вітрик. Він прошкував до старого воронівського городища. На Вітрикові лежав непритомний Швайка.

ПРОВОДИ КОЗАКІВ

Мати Санька знову загадала йому пасти курчат, хоч йому вже 12 років. Вона дуже боялася за сина, бо на село нападали татари, і сама минулого року вбила трьох. Санько вважав, що вміє подумки віддавати накази і прохання. Наприклад, раз Санько подумки попрохав маму не шмагати його лозиною. Мама справді відкинула лозину, але вибила долонею. Про це вміння навіть Грицик не знав, а він найліпший Саньків товариш. Грицик мав пасти за селом панські телиці, але прибіг до друга, бо сільські хлопці збиралися козакувати. Санько відпросився в мами, і хлопці побігли.

У Воронівці як тільки висівали в землю зерно, найметкіші хлопці збивалися у ватагу і йшли у дніпровські плавні полювати на звіра чи ловити рибу. Це називалося козакуванням.

Саньків далекий родич і сусіда дід Кібчик інколи казав, що по-татарському козак – вільна людина, котра полює, чи йде на ногайця. Дід Кібчик козакував майже все своє життя, навіть до самого моря добирався. Таке хіба що одному козакові Швайці нині під силу. Проте того Швайку ніхто у Воронівці не бачив.

Грицик був сиротою (батьків вбили татари і спалили хату). Він був непосидющим хлопцем, весь час хотів щось розізнавати.

Сільські хлопці збиралися біля річки Іржавиця. Цього року козакувати збиралися Левко Заярний, Лесь Одуд, Володко Кривопичко, Тиміш Перепічка, Марко Кожушний і ще кілька хлопців з далеких кутків. Грицик хотів і сам попливти з хлопцями, але був ще замалий. Матері плакали за синами, а дід Кібчик давав хлопцям поради: остерігатись татар, на Кам’яному острові знайти Байлемового Василя і пристати до нього. Біля діда був онук Демко Дурна Сила. Його так називали, бо був дуже сильним, хоч був лиш на три роки старший від Санька і Грицика. Демко теж мріяв козакувати.

Хлопці попливли. Санько чомусь був переконаний, що з хлопцями нічого лихого не станеться. А звідкіля йшла та певність – і сам не знав. Грицик і Санько поверталися разом із дідом Кібчиком. Грицик мав зіркі очі, хотів переконати діда, що вже годиться для козакування. Тому сказав, що на старих згарищах бачив нечисту силу. Дід Кібчик стривожився. Він насварився, щоб Грицик там не вештався. Ще й вухо нам’яв.

ВРЯТУЙМО ВОРОНІВКУ!

Хлопці сиділи під тином Санькової хати. Грицик розповів, що вчора гнав череду до Воронівки трохи пізніше. Одна дурна телиця побігла до гори, де лежало згарище Сидіркового подвір’я. А праворуч, за плавнями, був Вовкулацький кут. Казали, там водяться справжні вовкулаки. А дорога від Вовкулацького кута до Воронівки одна – через кам’яну гору. Отож сів Грицик край гори та й задумався, як бути далі. І раптом бачить – щось ворухнулося, потім стукнуло, пізніше зблиснуло. Почулося гарчання. Щось погналося за ним. Грицик сказав, що то була телиця, але вона чогось налякалася. Зранку Грицик збігав туди і побачив людські і вовчі сліди.

Санькові перехопило подих. Про вовкулаків казали, що вони ще страшніші од татарів. Хлопці замислилися. Бо коли вже дід Кібчик не повірив, то що ж тоді казати про інших. Грицик і Санько вирішили піти туди, можливо врятують село від вовкулаки. Санько трохи боявся.

Раптом в селі з’явився велетенський бугай Петрик. Він люто ревів, у селі зчинився переполох. І тут Демко Дурна Сила рушив назустріч розлютованій тварині. Але Демка спинив дід Кібчик. Грицик без будь-якого остраху рушив назустріч бугаєві. Петрик підкорився йому. Вони подалися до череди. Коли вони минали Санькове подвір’я, Грицик неголосно сказав Санькові, що візьмуть з собою Демка.

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

ПОХІД НА ВОВКУЛАКІВ

Демко Дурна Сила стояв біля повітки і в задумі чухав те місце, котре було трохи нижче спини. Його побив дід, бо Демко зламав граблі. На діда Демко не ображався, бо це була єдина рідна людина.

Прийшли Санько з Грициком і попросили Демка піти з ними на вовкулаку. Згодився Демко йти з хлопцями лише тоді, коли взяв до рук замашну довбеньку. Йти мали вночі.

Демко міг не спати хоч цілу ніч. Грицик теж навчився прокидатися коли завгодно. Найважче було Санькові, бо лягав рано і вставав пізно. Він прив’язав до ноги мотузок і викинув надвір інший кінець. Так вночі його розбудили Грицик і Демко.

До лісу увійшли, коли місяць підбився високо в небо. Нарешті попереду забовваніли руїни. Грицик показав пальцем на дворище підстарости Сидірка, одного з найкращих воронівських козаків. З кам’яного льоху вів потайний хідник. А з льоху теж був потайний хід до болота, куди татарин нізащо не полізе. Проте не допомогли Сидіркові ні хідники, ні кам’яний льох. Наклав він головою під час раптового татарського нападу. А жінку його і малого сина так і не знайшли.

Трійця тихенько пробралася до дворища і зачаїлася. З того боку, де був кам’яний льох, долинали звуки, які скидалися чи на стогін, чи на тяжке зітхання. Хлопці кинулися окреслювати довкруг себе кола, щоб захиститися від вовкулаки. Санько сидів у колі і заснув.

Місяць усе вище піднімався у небі. З низин повільно підповзав туман. Стогін чи то зітхання повторилося, перейшло у глухий, підземний голос. Згодом той переріс у тихе загрозливе гарчання. І знову замовк.

Грицикові здалося, ніби в дверях щось засіріло. Він похапцем тричі перехрестив неясну сіру пляму. Проте сіра пляма ледь-ледь ворухнулася. Грицикові здалося, що та пляма стала скидатися на згорблену дідусеву постать. Нараз незвична млявість огорнула хлопця. Не було сил навіть поворухнутися. Демко теж опустився. І десь, ніби зовсім збоку, з’явилася вовча пащека.

Удосвіта хлопці прокинулися і побачили, що Демкова довбня висить на берестку. Двері кам’яниці були зачинені. Але біля них було кілька слідів. Вони вели від кам’яниці у бік Вовкулацького кута.

Повернулися хлопці, коли в селі ще всі спали. Але дід Кібчик зустрів Демка і добре вибив, щоб більше туди не ходив. За якусь хвилину Демко гнав корову до череди і чухав звичне місце.

СУПЕРЕЧКА

Пилип Швайка – високий жилавий чоловік, ще майже парубок, найкращий вивідник переяславської землі, стояв перед паном Кобильським, канівецьким старостою. Пан говорив, що його і Швайкові діди разом воювали під Синіми Водами, прогнавши трьох ханів. А дід Швайки – Митро, разом з дідом Кобильського пшеницю грекам возили. Тепер пан пропонував Швайці слідкувати за парубками, які козакують, щоб пан міг збирати з них впольоване і вловлене.

Швайка на таке не погодився, бо одна річ слідкувати за татарами, а інша – за своїми. Тим більше, що пан переяславський староста Михайло Масло дозволяє козакувати всім, хто того забажає. Кобильський боявся Масла, бо той був людина гарячкувата, не встигнеш і озирнутися, як перестанеш бути паном.

Пан вихопив шаблю, що була при поясі, і замахнувся на гостя. Швайка швидко вибив зброю з його рук. Швайка пішов, а пан покликав Тишкевича і наказав вбити Швайку, тільки десь подалі звідси.

Швайка без поспіху їхав лісовою дорогою. Він ще й дотепер клекотав гнівом. Ну й негідник цей пан Кобильський! Мало того, що свої села обдирав, так ще й хлопців-козаків йому видавай! І як же хитро повів: наші предки давали відкоша татарам, то ж і ми повинні триматися разом.

Пилип не пам’ятав свого батька. Не змогли татари вибити його з хати, то спалили разом з нею. Швайка все це бачив на власні очі, бо встиг сховатися в болоті. Його хата була за воронівською кам’яною горою.

Вночі Швайка зрозумів, що за ним стежать люди Кобильського. Та своїх не хотілося вбивати. Якби це були татари, Швайка ні миті не гаявся б. Швайка зітхнув, потому описав широку дугу і вийшов на дорогу далеко за засідкою.

ПАСТУХИ

Грицик випасав худобу ще з трьома дідами. Коли худоба лягала на відпочинок, діди починалися такі балачки, що Грицикові аж подих перехоплювало: про свої битви з татарами, про козакування, і про нечисту силу, яку діди бачили на власні очі. Або ж дід Микола почне балакати по татарському, а Грицик повторює за ним. Дід знає татарську, бо цілих п’ять років пробув у полоні.

Але так було не щодня. Все залежало від бугая Петрика. Коли він був не в гуморі, бідні діди рятувалися від нього на деревах. За Грициком же Петрик бігав, мов цуценятко, навіть коли лютував. От і сьогодні Петрик був у кепському гуморі. Тож мудрі діди трималися подалі.

Грицик майстрував калинову сопілку. Одну собі, а іншу Санькові. Воронівські хлопці ставилися до Санька трохи насторожено: Санько посеред гри міг відійти і до чогось прислухатися, або ні сіло, ні впало візьме та й скаже: за Городищем телиця в болото залізла. Хлопці туди – а воно й справді так. Ще Санька вважали маминим синочком, бо тітка Мокрина його й на крок не відпускає від себе. Та Грицикові до того байдуже. Головне – Санько вірний товариш і ділиться, чим може.

Раптом діди почимчикували до коней, що паслися в кущах на узліссі, бо побачили що їде пан Кобильський.