Стислий переказ, виклад змісту
Віктор Близнець
Повість “Женя і Синько”
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Огірок з поросячим хвостом
Доповідна записка вчительки малювання Ізольди Марківни Книш директорові школи.
“Товаришу директор! Сьогодні я проводила урок малювання в 5-А класі. Малювали огірок. В класі стояв шум, і Андрій Кущолоб (всі назирають його Бен) кілька разів ліз під парту. Я викликала Бена до дошки. Той бешкетував, але гарно намалював огірок. Потім викликала до дошки Женю Цибулько – смаглявеньку дівчину з першої парти. Вона кругла відмінниця, уважна й серйозна на уроках, проте може й коника викинути і прикидається хлопцем: стрижеться коротко і носить хлоп’ячий одяг.
Цибулько малювала, а я перевіряла домашнє завдання, раптом щось хрюкнуло. Я обернулася і побачила, що Женя намалювала огірок з поросячим хвостиком. Далі дівчинка домалювала голову і рильце. Те порося вдруге чхнуло, покрутило хвостиком і проказало: “Хрю-хрю…”. Клас раптом притих, сидів занімівши, і знову почулося хрюкання. Я закричала, що ставлю двійку.
Цибулько стерла малюнок і я побачила, як з її кофти висунулась… маленька волохата ручка. Ручка сказала: “Гуд бай! До відзеня, Ізольдо Марківно!”. А потім виткнулась мордочка і показала мені язика.
Я не могла помилитися. У мене чудовий художній зір. Висновок один: учениця прийшла на урок або з механічною лялькою, або з якимось живим звірятком.
Учні посхоплювались із місць, оточили Цибулько і просили показати. Я вимагала віддати іграшку, сама обмацала її кофту, але нічого не знайшла. Під кришкою парти теж нічого не було. А Бен вигукував: “Роздягнуть! Обшукать її! Вона шпигунка!”.
Прошу вас, директоре, розібратися в цій історії і покарати винних”.
В кабінеті директора
Петро Максимович – директор школи, сидів за столом, а перед ним були три телефони і всі дзвонили. Женя зрозуміла, що директор зайнятий, тому почала розглядати стіни, речі археологічних розкопок: глиняний посуд, кам’яні скребла й ножі, звуглене зерно, людський череп кімерійця VII ст. до н. е. Жені стало страшно, що її голова стане колись такою. А потім захотілось запнути череп хусткою, начесати косу. Або стати маленькою і сховатися в череп від директора.
Женя заусміхалася. Директор запив, що смішного? Женя вмить наїжачилась, опустила стрижену чорняву голову. Вона нагадувала упертого хлопця, худого, з сердито відстовбурченими вухами. Директор попросив пояснити, що означає записка вчительки і рапорт із міліції. Петро Максимович витяг із шухляди “Рапорт молодшого сержанта міліції Рябошапки Євгена Мстиславовича”. Дівчина згадала кремезного рожевощокого міліціонера, з яким вона вчора мала сутичку. Директор прочитав рапорт молодшого сержанта міліції Рябошапки Євгена Мстиславовича
“Дирекції 301-ї Київської середньої школи. Вчора мною був затриманий неповнолітній порушник громадського порядку, який при цьому назвався учнем 5-А класу вашої школи. Згаданий громадянин біг до зупинки трамвая, запізнився і висловився: “От б-бомба! Запізнююсь!” А потім вчепився ззаду за буфер вагона, щоб проїхати “зайцем”. Я підбіг до порушника і заявив: “Громадянине! Як вам не ай-яй-яй? Злазьте!” Та згаданий громадянин виявився не хлопцем, а дівчиськом. Я підійшов і хотів одірвати її силою. В цей час з її спортивної сумки висунулась маленька волохата ручка, зірвала з моєї голови кашкет і по-хуліганському кинула на асфальт. Я нагнувся, щоб виловити кашкет, але тут відчинилися дверці, і громадянка Цибулько (так назвали її прізвище свідки) прожогом вскочила у задній вагон. Трамвай зник. Прошу дирекцію школи розібратися і покарати порушника, а також стягти штраф за кашкета”.
Директор запитав Женю, що ж це за ручка? Дівчинка уперлась, замкнулась, як черепашка, й скоса блимала на директорову лисину. Вона не боялася його, бо директор ні лаяти, ні читати моралей не буде. Він був якийсь нетутешній і не теперішній. Ходив у широких старомодних штанях і піджаку. Директор мовчав, а дівчинка думала, що у його голові кипить робота: наради, семінари, засідання, плани й графіки. На уроках директор говорив тихим голосом: про могутнього володаря Єгипту Ехнатона, про фараонову дружину, найбільшу красуню Сходу Нефертіті. Щоб почути його неголосну розповідь, клас притихав, слухав уважно, а коли Бен бешкетував, директор з болем дивився на учня.
Женя любила Петра Максимовича, любила його уроки, з радістю бігала в кабінет по карти й нетерпляче тягла руку, щоб її спитав. А от зараз нахмурилась. Директор розпитував про басейн, куди Женя ходить кожний день. Директор розпитував, чому ходить сама, чи має друзів. Друг… Женя згадала Мотю. Він був удвічі менший за неї, був худорлявим хлоп’ятком, вухатим, з обмотаною головою (у нього від простуди текло з вушок). А ще Женя дружила з професором Гай-Бичковським із третього поверху, з кондукторами трамвая, з одноруким інвалідом, що продає на базарі гарбузове насіння, з дідом поштарем… Та хіба скажеш директорові про всіх і, особливо, про волохатенького.
Дівчинка відповіла, що не дружить ні з ким. Директор порадив дружити з людьми, з деревами, навіть з павуками. Запитав, чи має кошеня чи цуценя. Але Женя розповіла, що мама заборонила купувати цуценя. Директор запитав, може то була лялька, чи тваринка з волохатою іграшкою. Але Женя мало не заплакала і директор більше не питав нічого.
Покликали ще й вчительку малювання, котрій директор звелів провідати родину Жені.
А коли Женя виходила з кабінету, директор побачив, як з її ранця на мить висунулася руда волохата ручка й помахала.
День золотого світла
Женя хвилювалася: у щоденнику двійка з малювання, до директора викликали, ще й додому прийдуть! Та раптом дівчинка помітила, що на вулиці гарна погода. Жовтень прийшов у Київ!
Дівчинка думала, куди піти. Вирішила піти на базар. Раптом побачила, як діти збивають каштани, але збивали так, що ламали гілки. Женя присоромила їх і сама вилізла на дерево та натрусила каштанів. Вилізши на дерево, побачила вікно школи, а в ньому сумного директора. Коли злізла, пішла не на базар, а у сквер. На перехресті, де був гамір і шум, згадала батькові слова: “Місто – це товкучка, де люди наступають одне одному на ноги”. Женя – корінна киянка, не погоджувалась із батьком, але теж недолюблювала гамір.
У сквері Женя побачила свій клас: дівчаток, гонористу Віолу Зайченко, Бена, котрий нагорнув з хлопцями цілі фортеці з листя. Хлопці збивали один одного з ніг, товкли чубами в листя. Бен запримітив Женю і почав кидати в неї каштанами. Хлопці теж кидали і називали її Циба, Цибуліно, Жабулько. Та раптом хлопці побачили, що під купами листя щось бігає. Подумали, що це кіт або їжак і кинулись ловити. А дівчина спокійно пішла собі геть. Потім щось сіло їй на плече, Женя вона поцілувала його та подякувала, що врятував від Бена. Дівчинка мандрувала містом, дивилась на квартали Подолу й Куренівки, бачила плеса Дніпра, греблю Київської ГЕС.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Візит Ізольди Марківни
Коли Женя прийшла додому, мама була на кухні і прала. У двері подзвонили і зайшла молода, модно одягнена, з яскравим макіяжем Ізольда Марківна – вчителька малювання. Вчителька зауважила, що в Жені і її мами очі світло-коричневі, а на сонці вони стають золотисті.
Жінки зайшли на кухню. Вчителька сказала, що на кухні не вистачає радіо, потім напросилась попробувати печеної картоплі. Не зважаючи на свій вигляд (як Бен сказав, марсіанський), вчителька поводилась просто. Розповіла про свого чоловіка – кандидата наук в Інституті фізкультури.
Ізольда Марківна почала дипломатично розпитувати, яка у Цибульків сім’я, як живеться дома Жені, чим вона зайнята у вільний час. Мама розповіла, що живе їх троє. Батько Вася – майстер на всі руки, мама – друкарка на радіо, Женя має свою кімнату, вчиться тільки на “п’ятірки”.
Вчителька у двох словах розповіла, що трапилося на уроці. Мати згадала також, що останнім часом дочка насторожена, щось ніби приховує. Мама призналася, що її Женя хотіла ще з дитинства бути хлопцем, називалась Стасиком. Коли була менша, дружила з хлопцями, а зараз хлопці її не приймають, бо ж дівчисько. Тому Женя дружить або з малюками-хлопцями (Мотя), або з старшими (професор). Вчителька припустила, що Женя має цуценя. Мама і вчителька вирішили тихенько підглянути, що ж робить Женя у своїй кімнаті.
Тут вони почули, що Женя з кимось розмовляє, другий голос був тонкий і шепелявий, з похрипуванням. Жінки побачили, що дівчинка будувала вежу з книжок, а біля неї був хтось маленький, схожий на чоловічка (тільки, здається, з хвостом). Вчителька скрикнула, що знову є волохата ручка. Якусь мить панувала тривожна мовчанка. Женя застигла, бліда й розгублена. На запитання мами, з ким розмовляла дівчинка, Женя відповіла, що сама з собою. На кухні мама пообіцяла вчительці, що поговорить з дочкою і прийде до школи.
Вечоріло, мав прийти батько, а мама думала, що сталося з Женею, бо дочка тепер уперта, мовчазлива. Мама зайшла у кімнату Жені і розпитувала, що ж сталося. Дівчинка пояснила, що їй було нудно на уроці малювання. З Ізольдою Марківною на перерві цікаво, а на уроці нудно. А от у директора все навпаки: сам нудний, а заговорить – всі слухають.
Василь Кіндратович на трибуні ООН
О другій годині ночі тридцятип’ятирічний батько Жені повертався додому. Василь Кіндратович Цибулько був худий і насуплений, з перекошеними окулярами на носі. Чоловік був невдоволений. Він цілими днями лазив на риштуваннях під куполами собору, на дахах, на баштах, Був перший маляр у Києві. Був не тільки маляр, а й ліпник, художник, реставратор. А коли спускався на землю, руки тяглися до чарки. Пив рідко, лише коли знаходив у газетах якесь страшне повідомлення: про атомні вибухи, отруєння води чи атмосфери.
Цього разу на першій сторінці “Известий” він прочитав повідомлення про те, що Вашінгтон затопив у водах Атлантики 3000 тонн отруйного газу. До глибокої ночі ходив після того Цибулько площами й бульварами Києва, закликаючи громадян до пильності. Цибулько уявив себе на трибуні ООН, де виступав на захист природи.
