Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Розповідь ведеться від дванадцятирічної дівчини на ім’я Симона.

Перший розділ

У день дванадцятиліття Симони усе й почалося. Дівчина прокинулася рано. У квартирі був безлад, бо вони з мамою переїжджали. У великій кімнаті мама ще спала. Біля її ніг лежав білий собака Кільрой. Він кинувся до дівчини і заходився фиркати, чмихати й тицятися вологим писком. Дівчина пішла на кухню, де змастила збитими вершками торт, що спекла собі напередодні ввечері, адже мама не мала часу, бо працювала над одним з малюнків для щотижневика. Симона уткнула в торт дванадцять бенгальських вогнів, бо не знайшла жодної свічечки. Симоні не хотілося ніякого дня народження, не хотілося їхати з квартири, не хотілося покидати друзів і школи. Дочка з мамою мали тепер жити в південній частині міста, куди треба добиратися дві години на метро. Але найгірше для Симони було те, що доведеться жити з Інґве – маминим бойфрендом.

Коли дзиґарі на стіні вибили восьму, Симона поставила на тацю торт, пляшку фанти, чашку на каву, запилюжену пластикову квітку і миску собачого корму. Дзиґарі дісталися Ользі (мамі) від її батька, який тепер жив у притулку для старих. Годинників у квартирі було багато. Симона знала, що мама забуде про її день народження. Дівчина запалила бенгальські свічі й рушила до великої кімнати. Кільрой вертівся під ногами і радісно повискував, поки вона співала: “З днем народження мене!”. Мама вилізла з ліжка, схопила дочку в обійми й міцно пригорнула до свого огрядного тіла, що пахло парфумами і тютюном. У Ольги не було подарунка, тому вона почала шукати по квартирі хоч щось. Нарешті, вона дала доньці скляну кулю, яка колись належала прабабусі Симони. Мама сказала, що цією кулею можна ворожити. Мама і Симона з’їли торт, поділившись з Кільроєм. Дівчина пішла гуляти з собакою, а мама заходилася готувати свято, щоб попрощатися з сусідами.

На четверту годину почали сходитися сусіди, щоб попрощатися. Усі вони принесли з собою різні закуски. Але Симоні вся ця метушня здавалася безглуздою, бо раніше вони з цими людьми не спілкувалися. Потім з’явилися вантажники, яких мама змусила їсти. Залунала музика, почалися танці. Подзвонив Інґве, дівчина взяла слухавку і сказала, що мами немає. Згодом Симона заснула, а потім мама розбудила її, і вони поїхали нічним Стокгольмом до нового помешкання. Мама говорила, що вони щось забули взяти.

Другий розділ

Коли Симона прокинулася у новій квартирі, то помітила, що щось не так: її не будив Кільрой. Раптом дівчина збагнула: вони забули Кільроя! Для мами щось забувати була найприродніша у світі річ. Симона хвилювалася за собаку. Дівчина пройшла велику кімнату, заглянула на кухню і пробралася скрипучими східцями нагору. Там було дві кімнати. В одній мала жити Симона, у другій мала бути спальня мами та Інґве. Маминого хлопця Симона вважала занудою, бо він носив краватку і капелюхи, щоб ніхто не помітив його залисин.

Симона почала будити маму, кинувши їй на голову пів пакета борошна. Дівчина плакала через зникнення собаки та шпурляла в маму тим, що потрапляло під руки. Коли мама дізналася, що зник Кільрой, то пообіцяла, що вони обов’язково його знайдуть. Тієї миті з’явився Інґве. Мама з дочкою сіли в автомобіль Інґве, щоб з’їздити подивитися, чи Кільрой і досі у Веллінґбю.

Була неділя, припікало сонце, ось-ось мали розпуститися дерева, посвистували зяблики, синиці і дрозди. Дорога була забита автомобілями, що їхали, кому куди треба. Мамі не подобалися затори, бо вона полюбляла швидку їзду, на відміну від Інґве.

У колишньому помешканні Кільроя не було. Там витав тяжкий дух, що лишився від учорашнього святкування та гармидеру. На підлозі валялися рештки їжі. Мама зняла зі стелі кришталеву люстру й завдала її собі на плечі, ніби то був наплічник.

Вони зробили чималий гак і об’їхали місто вздовж і впоперек. Коли вони шукали, мама причепилася до білого шпіца, що трішечки нагадував Кільроя. Власник собаки просив дати йому спокій. Мама була сама не своя, але вона справді думала, ніби то був Кільрой. Симона вважала, що мама ніколи не розбиралася в собаках і в людях іноді також. У червоній вечірній сукні мама мала вигляд, ніби розгнівана богиня. Золотисті очі блищали, а чорні фарбовані коси скидалися на якийсь вимпел. Коли власник собаки вже замахнувся на неї, його схопили якісь чоловіки, а мама покликала чужого собаку. І він слухняно за нею пішов. Нарешті, Симона втрутилася і сказала, що це не їхній Кільрой. Дорогою додому мама і Симона весь час сміялися з цієї ситуації. Мамі було соромно за те, що забула про собаку при переїзді, тому вона весь вечір намагалася бути звичайною мамою: пилососила, протирала пил, мила вікна.

Симона задивилася на скляну кулю, яку отримала на свій день народження. Зненацька куля ніби засвітилася зсередини. Червона цятка в ній дедалі більшала і невдовзі запалахкотіла, наче ліхтар у снігу. У тому світлі дівчина побачила двері зі склом та ручкою. Вони були такі, як вхідні двері старого помешкання. Двері відчинилися, показалася стежка в сад. Біля вишні промайнула якась тінь. Симона розповіла про побачене мамі та Інґве, але вони сказали, що це просто витвір уяви. Мама сказала, що може, це означає, що хтось прийде. Симона подумала, що прийде Кільрой.

Третій розділ

Наступного ранку о сьомій годині хтось затарабанив у двері. Симона помчала до дверей. Але їх відчинила мама, хоч звичайно вранці її не добудишся. Вони обидві сподівалися побачити Кільроя, але на порозі стояв дідусь у чорних жіночих чоботях, мішкуватих білих кальсонах і нічній сорочці лікарняного крою, підперезаній в поясі шматком червоної трубки від крапельниць. На шиї в нього теліпався старовинний золотий кишеньковий годинник. На вигляд йому було вісімдесяти років. Він був лисий, з великими сивими вусами, що обвисали донизу. “Ольго!” — прогримів він до дочки. По його змарнілих щоках прямісінько на вуса текли рясні сльози. Потім він схопив Симону за талію і підняв угору врівень зі своїм обличчям. “Моя мала бідашечко”, — сказав дідусь до Симони.

Дідусь Іван пояснив, що прийшов сюди жити, і попросив допомогти зняти з ніг жіночі чоботи на високих підборах. Як він міг у них сюди дістатися, лишилося загадкою. Дідусь утік з лікарні, і чоботи належали старшій медсестрі, це було єдине взуття, яке йому підійшло.

У будинку дідусь відразу позаводив усі годинники. Дідусь ходив від кімнати до кімнати. Коли він відчинив двері в туалет, то побачив Інґве, що сидів із побагровілим спітнілим обличчям на унітазі (у нього вічно були закрепи). “А це що за опудало?” — ревнув дідусь. Інґве перелякано схопився з унітаза й заходився натягувати кальсони та штани, які сповзали йому на коліна. Потім простягнув руку, щоб відрекомендуватися. “Мене звати Інґве Лаурин”, — чемно сказав він.

Дідусь сказав дочці, що прийшов сюди помирати, бо у лікарні він не може спокійно померти: весь час беруть аналізи крові, міряють температуру, міняють постіль, напихають пігулками і ще чортзна-чим. Мама була рада, що її батько прийшов. Дідусь був дуже втомлений, тому пішов лягти до Симониної кімнати.

Того дня Симона не пішла до нової школи. Вона поїхала з мамою до лікарні дідуся. Там ніхто не міг збагнути, як він дістався до дочки. Адже дідусь ледве клигав між ліжком і туалетом. Казали, що його ледве носили ноги. Всі хотіли, щоб дідуся привезли назад. Інґве вважав так само. Але мама забрала дідусеві речі. Інґве невдоволено волік віолончель, на якій грав дідусь Іван. У машині Ольга сказала Інґве: “Вибирай, любчику, або ти вибираєшся геть, або змиришся з тим, що батько житиме у нас”. Симона сподівалася, що Інґве вибереться геть, але цього не сталося.

Дівчина дуже боялася, що дідусь помре. Їй здавалося, що він був завжди. Саме він навчив онучку плавати й давати здачі забіякам. Він навчив її читати і лихословити, щоправда, не зумисне, а мимоволі. Оскільки Симона не знала тата, то дідусь їй був і за нього. Симона тепер просила Бога, щоб не забирав дідуся, краще, хай забирає вже Інґве.

Симона розповіла дідусеві про усе, що її хвилювало: про переїзд, про Кільроя, про Інґве, маму і про те, що їй несила думати, ніби дідуся колись не буде. Дівчина плакала, а дідусь сказав: “У нашій великій родині є нормальні й ненормальні, диваки й зануди. Твоя мати належить до ненормальних. Я також. Та й моя мати була не така, як усі. Я знаю, що з такими нелегко жити. А нормальними та занудами світ аж кишить. З ними, мабуть, трохи легше. Та хай їм чорт, мені вони геть не цікаві!”. Дідусь і Симону вважав ненормальною. Він ніжно погладив долонею потилицю Симони, де коротко підстрижене волосся кучерявилося і стирчало навсібіч. “Усіх нас переповнюють сили, про які ми й гадки не маємо. Ми схожі на море, де повно риби, водоростей, течій, живих створінь та всякої дивовижної всячини. Зануди обережно зводять негарні вузькі мости над цими незнайомими водами. Бояться, що змокнуть і зіпсують черевики. А ми, диваки, бовтаємося у воді. Нас не зупиняють ніякі течії. Навіть якщо це небезпечно. І навіть якщо зануди дивляться на нас зі страхом та зневагою”, — вів далі дідусь. Симона подумала, що буде непросто витримати всіх цих божевільних, диваків і зануд, що населяли будинок.

Четвертий розділ

Мама вдягнула плямисту, мов шкіра леопарда, сукню з дуже відкритими грудьми й ногами, червоні черевики, чорні панчохи в сіточку й чудернацькі сонцезахисні окуляри. У такому вигляді вона хотіла провести дочку до нової школи. Симона відверто сказала мамі, що вона схожа на жінку з джунглів у фільмі про Тарзана. Дівчина заявила, що проводжати її у школу не потрібно.

Перш ніж вискочити за двері, Симона кинула погляд у величезне дзеркало, що стояло в передпокої. Звідти на неї глянуло худе, як скіпка, високе миршаве дівчисько в латаних джинсах, кросівках і в смугастій футболці, в очах якої під короткою гривкою горіла злість.