Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Бекир був старий і тяжко хворий. Тягнулася вже четверта доба, відколи в його роті не було ні краплини води, ні крихти хліба. Про хліб він не думав, але йому дуже хотілося пити. А вода була поруч. Варто було встати, зайти до кухні, пустити з крана воду і пити, скільки влізе. Та старе тіло відмовляється слухатись, руки й ноги не рухаються. Хвороба прикувала його до ліжка і зробила нерухомим.

Надворі літо, у вікно залітають радісні дитячі голоси, а він, старий і хворий, нікому не потрібний. Від болю тріщить голова, до горла підступає нудота, вивертає всі нутрощі. Та він не втрачає ясного розуму. Бекир плаває безмежним океаном уяви і пам’яті.

Спочатку, коли він остаточно захворів і зліг, його мучило безсоння. Здавалось, що у всьому світі він один. Єдиною втіхою були приємні спогади. Згодом від слабкості, втрати сил він почав засинати, і бачив видіння.

Коли захворів два тижні тому, його провідувала сусідська дівчинка, яка приносила з крамниці продукти. Але тоді він і сам ще пересувався. “Мабуть, Мерієм відпочиває чи з батьками поїхала до моря. У неї ж літні канікули…” – думав він. Добре, що через цю дівчинку ще встиг дати телеграму єдиній рідній людині, дорослому сину, що живе далеко на півночі, працює інженером на гірничорудному комбінаті.

Старий терпляче чекав. Перед смертю хотів напитись води. І ще він боявся померти в порожній міській квартирі. “Собаче це діло – гнити, як стерво, у себе в ліжку… Людина мусить померти гідно, і її тіло має бути поховане в землі”, – думав старий.

Та найбільше він хотів побачити сина. Чому не їде Есфет? Може, треба було прямо написати йому: “Дуже хворий, негайно приїжджай”.

Бекир не раз непритомнів і знову приходив до пам’яті. Він уже втратив лік часу. І раптом… пролунав дзвінок! Він повторився, йому вчувся мелодійний передзвін. Він ще ніколи не чув кращої музики, ніж оцей дзвінок. Як він ожив!

“Есфете! Сину мій!” – з його горла вирвалося лише кволе хрипіння. Хотів відчинити двері, зробив неймовірне зусилля, щоб поворухнутись. Гострий біль пронизав тіло, та він зумів повернутись набік і, не втримавшись на краю ліжка, впав на підлогу і знепритомнів.

Він повільно приходив до тями. Йому здавалося, що йде безкрайньою розпеченою пустелею і хоче пити. Після війни йому довелося побувати у геологорозвідувальній експедиції і не раз перетнути сипучі піски барханів. Що таке для людини вода, дізнався на фронті, у катівнях МДБ і в пустелі. Крапля води дорожча за золото, коли її нема.

Побачив у пустелі воду, але вона була солона. Це море! Він добре пам’ятає смак морської води. Він знає, що коли зараз випливе на берег, то побачить рідне село он за тою горою. А там під горою стоїть маленький низький будинок із червоною черепицею, оточений гостроверхими тополями і в’юнким виноградом. Треба бігти додому. Він виплив на берег, і, не озираючись, подався додому. Йшов гірською дорогою, яка завжди хвилювала його уяву й тривожила душу. Хто тільки нею не їздив і не ходив: від давніх завойовників, що забирали в рабство жінок і дітей, до німців у двадцятому столітті, що вели на розстріл партизанів і мирних людей, а в кінці війни ще й енкавеесівці гнали все село…

Як давно не бачив матері! Як він скучив за нею. У нього солодко защеміло в серці. “Дивно, – подумав він, – я ж старий, а почуваю себе дитиною, наче мені одинадцять років…” Побачивши його, мати сплеснула руками. Принесла глек з водою. Узяв із материних рук глека з водою, припав до нього. Пив великими ковтками, але не міг напитись. Застогнав, розплющив очі і побачив свою квартиру, у якій прожив більше 30 років. Хтось знову натис на кнопку дзвінка і прислухався.

Він зробив ще одну спробу, повернувся обличчям униз. Намагався повзти. І це йому вдалося. Повз, наче полоз, доки нестерпний біль не пронизав усе тіло до кісток. Шарпнувся й обм’як. І провалився у прірву…

Тої ночі вони з батьком їхали з весілля із Старого Криму від дядька, що видавав дочку заміж. Мати не поїхала, залишилась удома з сестрою. Ніч була глупа, безмісячна, беззоряна. Гори огортав морок. Було дивно, як це коні, яких ніхто не поганяє, в пітьмі знаходили дорогу і навіть не спотикались. Йому здавалося, що за кожним поворотом на них чигає смерть. Він притискався до батька, і йому було вже не так страшно. У дитинстві він дуже боявся темряви. Удома всі сплять, лише йому не спиться, вловлює кожне шарудіння, кожен звук уночі, і ввижаються йому страшні видива… Згодом уява у важкі хвилини його не раз виручала. Можливо, лише завдяки ній і дожив до глибокої старості. “Уява, як сонце, освітлювала мені дорогу”, – думав старий.

Непомітно задрімав. Батько зупинив коня і переніс його на дно воза. Лежав на пахучій свіжоскошеній траві і вдавав, що спить. Батько тихенько заспівав давню народну пісню про те, як проданий у рабство хлопчик помер від розпуки далеко від рідного дому. Слухаючи батька, він уявляв себе на місці того бідолашного хлопчика, і сльози виступили на його очах.

Вночі приїхали додому, матір чекала їх… А зранку, коли Бекир ще спав, мати гладила йому волосся і шепотіла на вухо, що вже пора вставати. У її голосі, в її рухах було стільки ласки, що її б вистачило на всіх сиріт світу…

Батько пішов на роботу в сад, а сестри із глеками рушили по воду до джерела. Сонце встає з-за гір, наче піднімається із дна моря… Він біжить до моря, а мати дивиться йому вслід і не може надивитися.

Він навчився плавати давно. Йому здавалося, що може перепливти море. І за цю зухвалість одного разу воно ледь його не проковтнуло. Якось був шторм, і хлопець наважився зайти у воду. Хвилі відносили його все далі в море. Ось тоді він уперше розгубився й запанікував. Але врятувався, бо не витрачав марно сили на опір хвилям, а, пірнаючи під воду, помаленьку став просуватись до берега. Ніколи ще не любив він так життя, як у той момент, коли вийшов на берег. Пізніше він багато разів дивився в очі смерті, та цей випадок із морем запам’ятав назавжди.

І зараз він хотів доповзти і відчинити двері. Він весь напружився, простягнув тремтячі руки вперед, але знепритомнів.

Довго приходив до тями. І знову перед ним постав босоногий хлопчик-примара. Він дивися на себе збоку, з вершини життя, з вершини прожитих років. Ось він кароокий і білозубий шибайголова і водночас сором’язливий перед людьми. Над правою скронею стирчить вихор, якого не можна вкласти ні слиною, ні водою. Засмаглий, бадьорий і невтомний. А ще в нього була на інтимному місці велика родимка, схожа на метелика.

Хлопчик стояв і дивився на нього. Йому захотілось погладити його по голові, як колись гладив батько. Він кликав, просив хлопчика підійти ближче, але той стояв у струменях тремтливого світла, де клубочились золоті пилинки… Старий сказав хлопчику, що пережив за життя багато всього, і з радістю б повернувся у дитинство, якби це було можливо…

Як він змінювався з роками! Іноді, дивлячись у дзеркало під час гоління, він ловив себе на думці, що вже далеко не той, ким був. Колись густе каштанове волосся побіліло, порідшало і стало м’яким, наче шовк. Красиво окреслені брови стали кущистими і теж посивіли. Очі запали глибше. Колись веселий і допитливий погляд згас і набув стражденного виразу. Та ж колись він був бравим молодиком, не обділеним мужністю й благородством, і навіть подобався жінкам. Якби був негарним, Еміне б не покохала його…

Знову перед внутрішнім зором постало його село і скелястий берег моря. Йому ввижалися гори, біля підніжжя однієї з них у міжгір’ї жебонів струмок, струмок його юності, його кохання. Еміне ще дівчиною разом із подругами і великим мідним дзбаном на плечі ходила по воду, а він зачаровано дивився їй услід… І перше освідчення відбулося теж біля джерела. Тож у його пам’яті кохання й джерело – єдині. Тут, біля джерела, вони розлучилися на довгі роки.

Він згадував її щодня. Жив нею! Коси до пояса, гаряча, чиста і юна, вона запам’яталася такою на все життя. Він ніколи її не зраджував. Пройшов усю війну, умирав і воскресав. Її любов була його оберегом, давала сили вижити. Але хіба він винен, що так трапилось?..

Наступного дня після війни його викликала в Особливий відділ і наказали їхати в Середню Азію. Він не розумів: сім’я ж чекає його в Криму. На його питання не відповідали. Почалися погрози. Він не міг зрозуміти, чому має їхати в Середню Азію, а не додому.

І він поїхав додому. Та в селі застав пустку. Навколо снували якісь підозрілі люди. Жодного односельця. У його будинку не було ні батька, ні матері, ні сестер… Хлів провалився і все подвір’я заросло бур’яном. Навіть собаки не було. Невже всіх розстріляли німці? Чи, може, правду казав однополчанин, що весь його народ насильно вивезли із Криму? О, Аллах! Куди ти дивився? Чому не покарав цих мерзенних шакалів?

Його зловили якісь чоловіки і повели в контору. У сільраді перевірили всі його документи і наказали їхати і шукати родичів у Середній Азії серед спецпереселенців. Довелося підкоритись наказу.

Різкий протяжний дзвінок повернув до дійсності. Він весь напружився і пересунувся на один крок. І знову занурився у спогади…

У Середній Азії він довго переховувався від коменданта, ризикуючи бути схопленим енкавеесівцями, і все розшукував своїх. У ті роки за таке можна було одержати 25 років каторги. Випадково у кишлаку, загубленому в солончаковому степу, він зустрів свого односельця, від якого про все дізнався.

Його колишній сусід Абляким-ага розповів йому, як усіх односельців звинуватили у зраді батьківщині, зігнали в одну кучу, а потім вивезли сюди. Людей везли у набитих вагонах, багато помирало від дизентерії, моровиці. Лише одному Аллаху відомо, скільки в дорозі вимерло людей. У Середній Азії їх зустріли, як ворогів. Та, слава Аллаху, світ не без добрих людей. Тому й вижило трохи земляків. Тих, які вижили, розвезли по запущених кишлаках.