Стислий переказ, виклад змісту скорочено

У містечку Грінтаун, штат Іллінойс, настав перший ранок літа. 12-річний Дуглас Сполдінг прокинувся в найвищій у містечку вежі, що знаходилась на третьому поверсі будинку. Раз на тиждень йому дозволяли ночувати не в будиночку поряд, разом з батьком, матір’ю та меншим братом Томом, а в дідовій вежі. Хлопець став у темряві перед відчиненим вікном, набрав у груди повітря і чимдуж дмухнув. Вуличні ліхтарі миттю згасли. Він дмухнув ще раз, і в небі почали зникати зірки. Дуглас показав пальцем. Отам і отам. А тепер отут і отут. І люди почали вмикати світло в будинках. Внизу прокинувся до життя великий будинок. Дуглас подумки наказував дідусеві виймати зі склянки свої зуби, а бабусі й прабабусі – смажити млинці. У кімнатах будинку заворушились усі його тимчасові пожильці – тітки, дядьки, двоюрідні брати й сестри, що з’їхалися на літо.

Дуглас Сполдінг подумав, що літо 1928 року буде чудове.

●

Того ранку Дуглас з 10-річним братом Томом і батьком поїхали машиною за місто. Цей день, не знати чому, був якийсь особливий для Дугласа.

У лісі хлопці, прихопивши голубі бляшані відра, пішли збирати ягоди. Вони піднялися на невеликий пагорок. Батько показав рукою у місце, де за його словами, була оселя великих і лагідних літніх вітрів. Дуглас швидко позирнув туди, нічого не побачив і відчув себе ошуканим – батько, як і дідусь, завжди говорив загадками. Але хлопець відчував, що щось таки має статися. Батько показав на крони дерев і сказав, що це найкраще в світі мереживо. Потім попросив прислухатися до справжнього водоспаду пташиного щебетання.

З відрами, вже до половини повними брусниць і суниць, серед гудіння бджіл, що злетілися слідом, вони сиділи на замшілий колоді, жували бутерброди й намагалися дочути в лісовій тиші те, що чув батько. Том без упину говорив. Підкріпившись, усі троє знову заглибились у лісову сутінь збирати брусниці й крихітні сунички. Дуглас чув, що щось наближається. Ось воно, вже зовсім близько… Його поривало дременути геть, бо за деревами здіймалася якась грізна велетенська хвиля. Том і далі говорив, а коли глянув на брата, то кинувся на нього. Вони покотилися у траві, молотячи один одного кулаками. Нарешті Дуглас зрозумів: оце ж і є те, що наринуло на нього, й тепер залишиться з ним, і ніколи нікуди не дінеться. “Я живий”, – подумав він. Хлопець відчував своє серце. Усе його тіло дихало крізь мільйони відкритих пор. “Я справді живий! – думав він. – Досі я цього не знав, а як і знав, то не запам’ятав!” Брати котилися схилом пагорба, і Дуглас питав: “Томе… Чи всі люди на світі… знають, що вони живі?” Батько стояв на пагорку і, взявшись руками в боки, сміявся.

●

Того ж таки дня вони збирали вдома кульбаби. Дідусь керував усім процесом і навіть давав по десять центів за кожен мішок, який брати приносили до преса. Хлопці зривали золотисті квітки на подвір’ї. Назбиравши повні мішки квіток, несли у підвал. Дідусь крутив корбу винного пресу, і по жолобу в дні преса потік у глиняний глек струмінь золотої рідини. Потім їй дадуть перебродити, знімуть шумовиння, розіллють у чисті пляшки від томатної підливи й поставлять ті пляшки на полицю в темному підвалі.

Кульбабове вино. У самих цих словах учувався смак літа. Те вино й було спіймане і закорковане в пляшках літо. І тепер, коли Дуглас знав, що він живий, йому здавалося цілком слушним запечатати й зберегти бодай частку свого нового знання і цього особливого врожайного дня, – щоб десь у січні відкоркувати пляшку і враз усе пригадати. Поглянеш крізь це вино на холодний зимовий день – і враз розтане сніг, зазеленіє трава, на деревах зацвірінчать птахи й затріпоче на вітерці листя і цвіт. А похмуре сіре небо заясніє блакиттю. Котрогось лютневого дня бабуся спуститься в підвал. Саме в той час, коли в будинку кашлятимуть, чхатимуть, хрипітимуть, стогнатимуть, у дітей буде жар, дертиме в запалених горлянках. І тоді, наче богиня літа, з підвалу з’явиться бабуся. Вона кожному наллє в чисту склянку запашної прозорої рідини, щоб той випив її одним духом.

●

Прудконогі хлопчаки літа бігали схилами пагорба. Дуглас відстав і спинився над яром, який розділяв місто на дві половини. Десь кричали його друзі – Джон Хафф і Чарлі Вудмен. Дуглас поволі рушив стежкою, що вела за місто. Його вабило потаємне змагання, в якому людина уривала щось у природи, а природа знов і знов відвойовувала своє, і так з року в рік; одначе він знав, що місто ніколи не здобуває справжньої перемоги.

Місто. Зелений простір… Будинки. Яр… Дуглас розгублено позирав то туди, то туди. Як же поєднати між собою цих двох суперників, як збагнути взаємозв’язок між ними, коли… Друзі покликали Дугласа. “Я живий, – промовив Дуглас. – Але що з того? Вони живіші, ніж я. Чому ж так? Чому?” Та отак стоячи сам-один, дивлячись на свої нерухомі ноги, він зрозумів, у чому річ…

●

Дуглас зрозумів, що йому потрібні нові тенісні туфлі.

Був уже червень, і давно минув час купувати на літо парусинові туфлі, легкі й тихі, наче теплий дощик, що шелестить по тротуарах. Дуглас сказав батькові, що хоче тенісні туфлі, оті легкоступи “Парра”. Батько спитав, до чого йому нові туфлі, адже у нього були з минулого літа. Дуглас не міг пояснити, що в нових туфлях він почуває себе так, наче вперше цього літа скинув черевики й побіг босоніж по траві. Так, наче зимової ночі вистромив ноги з-під теплої ковдри і на них війнуло холодним вітром з відчиненого вікна, а ти все тримаєш їх назовні й ховаєш назад під ковдру аж тоді, коли вони стануть мовби зліплені із снігу. У тенісних туфлях ти маєш таке відчуття, ніби вперше цього літа побрів по тихому струмку й бачиш у прозорій воді, як твої ноги, немов заломившись, ступають трохи попереду тебе самого. У цих туфлях було саме літо.

Батько порадив синові збирати гроші. “Тоді вже й літо скінчиться!..” – сказав Дуглас. Коли Том заснув, Дуглас усе лежав і дивився на свої освітлені місяцем ноги. Він хотів придумати якусь причину, пояснення, чому потрібні нові туфлі.

Одного вечора Дуглас побіг у центр містечка. Старий містер Сендерсон походжав по своїй взуттєвій крамниці. І ось на порозі незграбно став Дуглас Сполдінг, утупивши очі в свої шкіряні черевики, наче вони були такі важенні, що він не мав сили відірвати їх від цементної приступки. Хлопець ретельно виклав стовпчиками на прилавок монети по п’ять, десять, двадцять п’ять центів і став чекати. Містер Сендерсон вже знав, що потрібно хлопцеві, бо щодня бачив Дугласа біля вітрини. Продавець порадив кредит, але хлопець сказав, що має кращу пропозицію. Спершу він домігся, щоб старий сам взув легкоступи “Парра”, а потім хлопець розповів, що придумав. Він віддасть ці гроші, отримає туфлі, і буде винен ще долар. Але, тільки-но взує ці туфлі, пакуватиме покупки, розноситиме пакунки покупцям, приноситиме каву, прибиратиме і палитиме сміття, бігатиме для Сендерсона на пошту, на телеграф, до бібліотеки!

Містер Сендерсон стояв, приголомшений зливою слів. Старий чоловік і хлопець усе стояли нерухомо: хлопець – розпашілий, старий – з таким виразом обличчя, ніби щойно зробив якесь відкриття. Нарешті озвався Сендерсон: “Чи не хотів би ти десь років через п’ять продавати взуття в цій крамниці?”. “Ой, що ви, містере Сендерсон, дякую, але я ще не надумав, ким мені стати”, – відповів Дуглас. “Станеш ким захочеш, синку, – сказав старий, – неодмінно станеш. Тебе ніхто не спинить”.

Дуглас отримав туфлі і взув їх. Старий подав йому список з десятком доручень, які потрібно було виконати до вечора. Старий спитав, як туфлі, та хлопець, очі якого палали, в губи ворушились, не зміг навіть нічого сказати. Він кинувся виконувати завдання, щоб виконати та й квит.

●

Якось Дуглас сказав Томові, що вестиме облік різних подій. Наприклад, кожного літа вони роблять кульбабове вино, купують нові тенісні туфлі, пускають перший феєрверк, роблять лимонад, збирають лісові ягоди. Щороку те саме й так само, ніякої переміни, ніякої різниці. Але ж це тільки одна половина літа. А друга – це те, що вони роблять вперше у житті. Це якісь важливі відкриття, наприклад, про те, що дідусь і тато знають не все на світі. Тож Дуглас поділив свій записник на дві половини: “Звичайні справи і події” та “Відкриття і одкровення”. Томові сподобалася ідея брата, тепер він теж мав казати Дугласу, коли надумає щось цікаве. У вересні вони планували прочитати усе, що вийде.

●

Літо складалось із звичних обрядів, і кожен обряд мав свій час і своє місце. Третього літнього дня, десь надвечір, дідусь чіпляв гойдалку. Дуглас допомагав йому перенести з гаража запорошене сидіння на ланцюгах. Потім на веранді з’являлася бабуся, щоб помити підлогу. Згодом з кімнат виносили стільці та плетені й полотняні крісельця, щоб усім вистачило. Чоловіки: дядько Берт, дідусь, батько, хтось із двоюрідних братів, – курили на веранді і говорили. Згодом до них виходили бабуся, прабабуся й матір. Про що вони цілий вечір балакали, наступного дня вже ніхто не пам’ятав. Та ні для кого й не важило, про що ті розмови. Важливо було те, що розмова все точилася й точилася. До Сполдінгів підходили поговорити і відходили сусіди, мало не все містечко. Часом спинялися у електричному автовізку міс Ферн та міс Роберта. Інколи Том і Дуглас каталися з ними. А то ще містер Джонас, скупник мотлоху, залишивши свою конячину та фургон десь поблизу під деревами, приходив на веранду. Дуглас любив слухати голоси дорослих.

●

Того вечора чоловіки зібралися перед тютюновою крамницею і говорили про війну. Осторонь стояв міський ювелір Лео Ауфмен. Він попросив чоловіків припинити цю балачку. Дідусь Сполдінг, що саме проходив там з Дугласом і Томом, попросив Лео змайструвати щось таке, що зробить майбутнє яснішим, безтурботним, сповненим радощів. Лео вмів складали велосипеди, лагодили автомати в Галереї, був міським кіномеханіком. Дуглас попросив змайструвати Машину щастя. Усі засміялися. Лео Ауфмен спинив сміх і сказав: “То хіба погано, що хлопець просить Машину щастя? Ні! Ажніяк…” Лео пішов до свого велосипеда і бурмотів собі: “А що я втрачу? Зіб’ю там чи там клаптик шкіри на пальцях, докладу кілька фунтів заліза, трохи недосплю…