Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Передмова

“Алхімік” — символічний твір. Протягом одинадцяти років я студіював Алхімію. Ідеї перетворення металів у золото, або добуття Еліксиру Життя так мене захопили, що я перейшов кілька магічних ініціацій. Еліксир Життя спокусив мене найбільше, бо до того, як я осягнув і відчув присутність Бога, думка про те, що одного дня все закінчиться, здавалася мені нестерпною.

На початку сімдесятих ще не з’явилися серйозні публікації на тему Алхімії. Я почав, як один із персонажів твору, витрачати всі гроші на дорогі імпортні книжки і присвячував увесь час вивченню складної символіки. Мова символів була надто двозначною. 1973 року всі мої плани потерпіли крах.

Наступних шість років я досить скептично відносився до всього, пов’язаного з містикою. За час я зрозумів, що ми приймаємо істину тільки тоді, коли перше відкидаємо її в глибині душі; що ми не повинні втікати від власної долі і що рука Бога безмежно щедра, незважаючи на його суворість.

1981 року я зустрів Магістра ордену R. A. M. (Regnum Agnus Mundi (лат.)), який повернув мене на призначений мені шлях. Я знову узявся за Алхімію. Однієї ночі, після виснажливої сесії з телепатії, я запитав, навіщо алхімікам така складна, незрозуміла мова. Магістр сказав, що існують алхіміки трьох категорій: ті, яких важко зрозуміти, бо вони самі не знають, що говорять; ті, яких важко зрозуміти, бо вони знають, що говорять, але знають і те, що мова Алхімії звернена до серця, не до розуму. А треті – ті, які взагалі не говорять про Алхімію, але які знайшли Філософський Камінь.

І тоді мій Магістр (а він належав до другої категорії) вирішив дати мені уроки Алхімії. Він пояснив, що всі без винятку людські створіння здатні осягнути Архитвір. Всі ми, без сумніву, можемо зануритися в Душу Світу.

Тому й “Алхімік” — символічний твір. На його сторінках я виклав те, чого навчився сам, але й віддав належне видатним авторам, які опанували Всесвітню Мову: Гемінґвеєві, Блейкові, Борхесу, Малба Тагану та іншим.

На завершення, як ілюстрацію до того, що сказав мій Магістр про алхіміків третьої категорії, подаю притчу, яку він сам мені розповів. “Діва Марія з малим Ісусом на руках вирішила зійти на землю й відвідати один монастир. Горді отці поставали в чергу й кожен представлявся Діві, виявляючи шану. Одні декламували чудові поеми, другі демонстрували знання Біблії, треті перераховували імена всіх святих. Наприкінці черги стояв найнепомітніший чернець, який ніяк не міг вивчити мудрі тексти книжок. Його батьки працювали у цирку, і він вмів лише жонглювати. Тому він прожонглював помаранчами. Цієї ж миті маленький Ісус засміявся й заплескав у долоні. І Богородиця дала ченцеві потримати немовля”.

Автор

Пролог

Алхімік взяв до рук книгу Оскара Вайльда, залишену кимось із каравану. У книжці було оповідання про Нарциса. Але Оскар Вайльд, крім усім відомої легенди про Нарциса, ще розповів про те, як лісові німфи Ореади, з’явившися там після смерті Нарциса, побачили, що озеро прісної води стало озером солоних сліз. Ореади дізналися, що озеро плакало не за красивим Нарцисом, а за своїм красивим віддзеркаленням в очах юнака. “Яка гарна притча”, — подумав Алхімік.

Розділ перший

Сутеніло, і юнак Сантьяго добрався зі своєю отарою до старої занедбаної церковці. Там, де була захристія, тепер височів розлогий платан (дерево). Юнак вирішив переночувати тут. Овець загнав у розвалену браму, а тоді загородив її дошками. Кожухом позмітав з долівки пил і приліг, замість подушки слугувала книжка.

Коли юнак прокинувся, було ще темно. Йому приснився той самий сон, що й минулого тижня. Він підвівся й випив ковточок вина. Уже два роки юнак пас свою отару, кожну вівцю називав по імені. Він вірив, що вівці його розуміють. Тому деколи перечитував їм найцікавіші розділи з книжок, чи просто говорив до них.

Останніми днями говорив про дівчину, крамареву доньку із села, що до нього лишалося йти чотири дні. Тільки один раз він був у цьому селі, рік тому. Її батько, власник крамнички з тканинами, завжди вимагав, щоб овець стригли лише у його присутності. Крамар звелів юнакові зачекати до полудня. Отож юнак присів собі на сходах біля крамниці й витягнув із торби книгу. Його побачила крамарева дочка, яка здивувалася, що пастух вміє читати. Дівчина була типова андалузійка з чорним волоссям. Вони розмовляли понад дві години. Дівчина розповідала про сільське життя, пастушок описував їй поля Андалузії та ділився новинами з містечок, у яких побував. Говорити з нею було набагато приємніше, ніж з вівцями. Юнак говорив і хотів, щоб цей день не кінчався ніколи, хотів назавжди залишитись у цьому селі. Але з’явився крамар і звелів постригти чотирьох овець, а потім звелів юнакові вернутися через рік.

І ось тепер через чотири дні він знову буде там. Вже розвиднювалось, і пастушок погнав своїх овець назустріч сонцю. Овець цікавила лише їжа й вода, і вони були вірними друзями юнака. Він щільніше загорнувся у свій кожух, хоч через кілька годин буде сильна спека, під час якої вся Іспанія засинала.

Життєвою метою юнака були мандри, і після дворічних блукань землями Андалузії він уже знав усі її містечка. Цього разу він збирався розповісти дівчині, що відвідував семінарію, поки йому не виповнилося шістнадцять. Батьки хотіли, щоб він став священиком, гордістю простої селянської родини. Він вивчав іспанську мову, латину й богослов’я. Проте вже з самого дитинства мріяв пізнати світ, що було для нього важливіше, ніж пізнавати Бога й природу людських гріхів. Одного дня він зізнався батькові, що не хоче бути священиком, а хоче мандрувати. Батько сказав, що серед таких, як вони, мандрують хіба що пастухи. Бо для мандрівок треба мати гроші. Сантьяго вирішив стати пастухом. Батько дав йому три золоті монети, які колись знайшов у полі. Поблагословив сина. У батькових очах юнак теж бачив бажання піти у світ.

Зараз юнак тішився, що кожного дня здійснював найбільшу мрію свого життя – він мандрував. Мандруючи, він кожного разу намагався йти інакшим шляхом.

Глянувши на сонце, він прикинув, що буде в Таріфі ще перед полуднем. Там він обміняє свою книгу на грубший том, наповнить пляшку вином, поголиться й підстриже собі волосся: мусить бути готовим до зустрічі з дівчиною. Раптом пригадав, що в Таріфі живе стара жінка-циганка, яка тлумачить сни.

Юнак пішов до жінки і розповів свій сон: він у полі зі своїми вівцями, і тут з’являється дитина й починає бавитися з вівцями, а тоді раптом дитина бере його за руки і переносить до єгипетських Пірамід. Там дитина сказала: “Якщо ти сюди дійдеш, то знайдеш захований скарб”. А коли дитина вже ось-ось мала показати точне місце, він прокидався. Обидва рази.

Жінка сказала, що нічого за тлумачення не візьме, але коли хлопець знайде скарб, то має віддати десяту частину їй. Вона сказала, що юнак має вирушити до Пірамід в Єгипті. Там знайде скарб, завдяки якому розбагатіє. І жінка не сказала більше нічого. Розчарований юнак вирішив, що ніколи більше не віритиме у сни.

Сантьяго купив на ринку харчі, обміняв свою книгу на грубшу, а тоді знайшов на ринковому майдані лаву, де можна було посмакувати свіжим вином. День був спекотний, і вино приємно збадьорювало. Овець він залишив у стайні свого приятеля. До зустрічі з донькою крамаря лишалося три дні. Він почав читати грубезну книгу. До нього підсів якийсь старий й попросив ковточок вина. Юнак подав йому пляшку в надії, що старий піде собі геть. Але тому явно хотілося балакати. Виявилось, що старий не лише вмів читати, а й навіть знав цю книгу! Говорив, що там пише про нездатність людей вибирати собі долю. А ще – про найбільшу на світі брехню: в певні моменти свого життя ми втрачаємо над ним контроль, і тоді нами керує доля. Але це брехня. Хлопець сказав, що з ним сталося навпаки: всі хотіли, щоб він був священником, а він вирішив мандрувати.

Старий гортав сторінки, не кваплячись повертати книгу. Юнак зауважив його дивне, наче в араба, вбрання, що не було тут незвичним, бо від Таріфи до Африки можна було переплисти за кілька годин. Чоловік сказав, що він король Салему, а звуть його Мелхіседек. Хлопець подумав, що це нісенітниця. Старий сказав дати йому десяту частину своїх овець, а він навчить, як знайти захований скарб. Юнак відразу пригадав свій сон, і подумав, що старого прислала циганка. Та не встиг юнак і рота відкрити, як старий почав писати гілкою на піску. На грудях у нього щось дуже яскраво зблиснуло, але старий закрив це плащем.

На піску юнак прочитав імена своїх батька й матері. Прочитав увесь свій життєпис. Прочитав ім’я крамаревої доньки, якого й сам ще не відав. Прочитав таке, про що не говорив ніколи й нікому: про рушницю, яку він викрав у батька, щоб полювати на оленів, про свій перший і єдиний любовний зв’язок.

Старий говорив, що хлопець почав здійснювати Особисту Леґенду. Хлопчина нічого не чув про Особисті Леґенди. Старий пояснив, що це те, чого юнак прагне досягти. Кожен знає свою Леґенду ще змалечку. У дитинстві ми не боїмося мріяти й жадати, але минає час, і таємнича сила починає нас переконувати, що Особисту Леґенду здійснити неможливо. Старий говорив про велику істину на цій планеті: ким би ти не був і що б не робив, коли ти палко чогось прагнеш, так це тому, що прагнення це зародилося в душі Всесвіту. Це – твоя місія на Землі. Єдиним обов’язком людини є здійснення своєї Леґенди. Коли ти чогось зажадав, цілий Всесвіт змовляється, щоб тобі допомогти.

Старий сказав, що з’явився тому, що юнак прагне прожити свою Леґенду.