Стислий переказ, виклад змісту

Осип Турянський

Поза межами болю

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Під час Першої світової війни Осипа Турянського мобілізували в австрійську армію й відправили на сербсько-австрійський фронт. Письменник потрапив у полон до сербів. Разом з іншими шістдесятьма тисячами австрійських вояків його відправили етапом через гори Албанії. Полонені гинули від холоду і голоду, врятувалися лише п’ятнадцять тисяч. Турянського, який майже замерз, знайшли сербські лікарі, а лікар-українець Василь Романишин врятував його, помістивши у холодну воду. Згодом Турянський перебував у таборі для інтернованих на італійському острові Ельба. Саме там у 1917 році він написав цей твір, який присвятив дружині і синові.

Розповідь у творі ведеться від першої особи – Оглядівського – українця, одного з полонених, який уособлює самого автора. Крім Оглядівського зображено ще шістьох героїв: українця Добровського, двох сербів – Бояні й Ніколича, угорця Сабо, австрійця Штранцінгера та поляка Пшилуського.

***

У передньому слові автор говорить, що разом зі своїми товаришами вони впали жертвами жахливого злочину, який приневолив їх стати злочинцями супроти духа людства. Їм довелося пройти за життя пекло, яке кинуло їх поза межі людського болю – у країну божевілля і смерті. Турянський чудом лишився живим, і тепер тіні товаришів являються йому у сні й наяву. Душа лине до товаришів, яким навіть могили ніхто не висипав. Письменник не сміє мовчати. “І коли я мав силу бодай у мільйонній частині зобразити людським словом їхні страждання і збудити в душі людини одну теплу сльозу спочуття до них, то я сповнив супроти них обов’язок їхнього брата і свідка їхнього болю і смерті”.

***

По високому хребті албанських гір, завіяних снігом і морозом окутих, йшли живі трупи людей по трупі природи. Йшли “шляхом смерті”. Із сніжних верхів, з чорних обривів, з пропастей, з кожної скелі і з кожного закутка визирала бездонна глибінь грози, суму й безнадійності. Мороз скував усе навколо. Голод і мороз вели полонених на смерть. Десять днів вони нічого не їли. Тіло з них майже зникло. Обшарпаний одяг висів, мов купа брудного й замерзлого лахміття на кістяках. Ноги, опухлі від холоду і голоду, здебільшого були обвинуті онучами, а дехто йшов по замерзлому снігу босоніж. На обличчях – ями замість щік. У кожного довга, розкуйовджена борода. Одні очі погасли, другі блищали гарячковим вогнем і виразом недалекого божевілля. Люди рухалися у стані півсвідомості, яка деколи переходила у повну несвідомість. Здавалося, майже всі збожеволіли.

Сербські вартівники вбивали немічних людей, які вже не могли йти. Боялися серби, щоб ці вмираючі не відстали позаду й не зміцнили німецького й австрійського війська. Багато людей кидалося в безодню, щоб не вмерти в немочі від сербської кулі. Гробову тишу природи перебивало тихе зітхання, уриване хлипання, голосний лемент і зойкіт людей з босими ногами на замерзлому снігу, радісні оклики збожеволілих, сербські стріли й останній крик розпуки перед смертю.

I

Штранцінгер, який ішов зі своїми шістьома товаришами на кінці довгого ряду, зупинився. Добровський, котрий вів його, спитав, що з ним таке. Штранцінгер мовчав і тільки притискав міцніше до себе скрипку, яку весь час ніс із собою. Його скрипка – це було все, що воєнна доля йому лишила: куля забрала йому очі, його мати з болю вмерла, а його суджена скочила в ріку, й ніхто її більше не бачив. Він дізнався про їх долю й від того часу онімів. Після смерті матері і дівчини він тільки раз заграв. І була це пісня, від котрої навіть ворог заплакав.

Шість товаришів зупинилися і злякалися, бо перший раз від довгого часу почули Штранцінгерів голос: “Ідіть! Я тут останусь”. Добровський сказав, що товариші не кинуть його. “Але вмремо не від сербської кулі”, – сказав Сабо й затиснув зуби та блиснув дико очима. Коли сербський стражар приступив до них і наказав йти, Сабо вдарив його палкою по голові. Серб упав, і Сабо забрав його кріс з патронами. Потім обшукав торбу серба, але там хліба не було. Сабо копнув чоловіка, і той покотився в дебру. Ніколич і Сабо взяли сліпого Штранцінгера за руки. Усі сім товаришів відійшли набік від “шляху смерті”. Чоловіки оглянулися кругом, та ніде не було ні сліду людського життя. Можна було б шукати албанську хижу, але там замість гостинності вони найшли б смерть із рук диких албанців.

Сабо сказав, що треба розпалити вогонь. Може, хтось уночі побачить вогонь і прийде до них. Ніколич висловив надію, що можуть прийти люди. “Люди? – питав Добровський. – Люди для нас – гірше вовків…” Ніколич відповів, що треба мати хоч іскру якої-небудь надії. Товариші зійшли з гірського хребта, бо думали, що глибоко внизу є життя. Та все було даремно. Після довгого блукання вони зрозуміли, що треба йти тим шляхом, яким пішли інші полонені.

Бояні перший сказав, що не може більше йти. Він сів на сніг. Сабо порадив не зупинятися, бо це смерть. Але він і всі інші теж посідали. Тільки Добровський стояв і намагався вловити якісь звуки, котрі тільки він сам чув. Всі тремтіли в лихоманці. Бояні лебедів: “Огонь… огонь… огонь…! Згинемо без огню”. Товариші знайшли присипаний снігом корч, з великим зусиллям відтяли його при самім корінні. Тяжко було розпалити. “Виймайте Шекспіра, Гете, Канта! Вони нам тут придадуться”, – глузував Добровський. Але ще три дні тому вони вже спалили всі книги. Сабо глянув із презирством на скрипку Штранцінгера. “Те тарахкало придалося б дуже на вогонь…” – шепнув. “Дай спокій, – відповів Добровський. – Оця скрипка – це його очі…”.

Щоб розпалити вогонь, кожний відтяв сухий шматок зі своєї одежі. Однак вогонь погас. Сабо сказав, що на вогонь треба цілого убрання, та скоро між ними буде не один труп, і треба, щоб це сталося вже скоріш… “Як ти це міркуєш?..” – шепнув Ніколич і з жахом подався назад. Сабо говорив, що треба думати тверезо: один із них мусить умерти… для загального добра. Добровський глянув йому в очі й сказав: “Для загального добра – гинь ти!”. “Ні, я ще хочу жити. Але наш товариш Бояні радо згине. Його свідомість ледве вже блимає. Знаєте, що він забув навіть своє ім’я. Бояні, як тебе звуть?”. Бояні став лебедіти, начеб усі останки його душі були на його устах: “Я хочу жити… хочу жити…”. Після мовчанки Сабо запитав: “Хто з нас пожертвується добровільно для других?” “Я”, – перервав мовчанку сліпий. “Я”, – пронеслося глухо з уст Пшилуського. До того обидва завжди мовчали. Здавалося, що вони тепер на те тільки й відзискали мову, щоби попрощатися з життям. Добровський сказав: “Ти стань собі на боці, Штранцінгер. Ти святий. Нічия рука тебе не торкнеться”. “Але що з тобою… Пшилуський?” – спитав Сабо. “Маєте кріс”, – відповів глухо Пшилуський. Ніколич радив не спішити, бо доля сама вирішить, кому найскорше вмерти.

Сабо придумав бігати і скакати довкола корча, і хто перший упаде і вже не встане, цей стане їм усім у пригоді. Німий жах охопив чоловіків. Усі відчули, що незабаром один із них мусить перший згинути. Замерзлі і голодні, вони почали бігати і скакати довкола корча. Штранцінгер стояв збоку, пізніше ходив чотири кроки вперед, чотири назад. Спершу могли всі ледве рухатися, опісля вже ходили жвавіше. Ніхто не хотів зоставитися позаду других, щоб не показати, що він найслабший.

Оглядівському здавалося, що товариші щезли, а якісь дивні марева вищирили очі на нього… Чоловіка огорнуло бажання скочити у провалля. Та було те, що спинило його. Він згадав, що десь дуже далеко є його син і дружина, яких він не бачив вже два роки. Він відчув маленьку ручку за собою на шиї… Оглядівський вирішив, що хоче жити, тому почав скакати довкола корча.

Добровський сказав товаришам, що коли вони танцюють, то він їм заграє на цимбалах. І став несамовито кламцати і скреготати зубами. А потім просив усіх уявити, що поруч дами, з якими вони танцюють. Сабо припустив, що Добровський збожеволів. Але той сказав: “…Ви, може, побачите балеві дами очима, а я, здається, тільки душею. Однак очима душі я більше побачу від вас”. Добровський хотів, поки мав ще трошки сили, говорити, бо у своєму нужденному житті дуже мало говорив. Він показував товаришам елеганцію і граціозність танцю. Його уста, складені до іронії і глуму, ціле його запале, бліде й зелене лице з довгою, розчіхраною, рижою бородою і з вусами, наче дві розмикані мітли, силкувалися виразити приємну, солодку й готову до компліментів міну салонового льва.

Добровський почав представляти “дамам” кожного з товаришів: “Ясновельможні дами! Маю за честь представити вам одно вельми цікаве товариство сімох людей, котрих доля вирядила в далекий світ по ділам смерті… Моє ім’я доктор Добровський, людина, що не робить собі нічого ні з голоду, ні з холоду, ні з життя, ні зі смерті і сміється, вибачте, ясні дами, трошки із вас, розуміється, в межах пристойності”. Поглянувши на сліпі очі Штранцінгера, Добровський не зміг сказати нічого, лише щось здушило йому горло. Тож він продовжив далі: “…Пшилуський. Все нахмарений, якийсь черв’як його точить, мабуть, погнівався з кимось та й завдає собі, сіромаха, через те великого жалю. Дітвак. От що!.. Пан доктор Оглядівський… Дуже вразливий на тепло жіночого серця, особливо в сьогоднішніх зимних часах. Але шукає того тепла тільки у своєму родинному гнізді… Пан четар Сабо, дикий син угорської пусти. Великий і небезпечний заведія… Пан четар Ніколич, сентиментальний молодик, чиста потіха для вас, високі дами. Пан четар Бояні, дивна людина, що наслідком різних неприємностей в Албанії забула своє ім’я. Хорий, виснажений, в гарячці нахилився над студеним потоком, щоб напитися води. Та, замість зачерпнути води в шапку або в пригорщу, він цілий шубовсть у воду! Ми його витягнули, але він забув забрати з води своє ім’я…”

Добровський скакав, як навіжений. Він хотів, щоб всі боги, царі і можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються. Кожна тінь старалася наслідувати несамовиті скоки Добровського. Це було тяжко і вдавалось тільки Сабові, котрий після Добровського мав ще найбільшу силу.