Стислий переказ, виклад змісту

Розділ Ι

Невеликого селища Зачіплянка не знайти на жодній карті, проте коренями воно сягало ще козацьких часів. Жили там, як казав Микола-студент, праведні люди, роботяги-металурги, чиє життя розбите на зміни. З одного краю села — сага, з іншого — старий собор. А перед селом знаходить металургічний завод, де народжується метал.

Вночі завод викидає у небо вогняні стовпи, а їх відблиски грають на стінах собору. Якщо студент Микола Баглай повертається в таку годину додому, то неодмінно зупиняється біля нього, щоб послухати собор та особливе мовчання, “оту не кожному доступну “музику сфер”. Тут усе предківщина студента. До нього наче промовляють віки, а собор виглядає навіть величнішим, ніж вдень. Цей собор — “один із тих велетів тисячолітніх, що розкидані по всій планеті, — то мов похмурі цитаделі стоять з щілинами вікон-бійниць, то стрілчастими шпилями десь черкаються хмар, то в розлогих опуклостях бань відтворюють образ неба… Серед людських поколінь, серед текучих віків височать незрушно”

Йде Баглай-молодший, щось мугикаючи. Є ще й Баглай-старший, який на селі був знаний як Іван дикий, а тепер просто — той Іван, що в Індії. Зійшовся Іван з Вірою, поставив біля хати лавочку. Зараз там пусто, тому Микола вирішив прилягти там. Тільки влігся, з вікна визирнула Вірунька. Вона впізнала Баглая, бо тільки він міг в такій порі розлягтися на лавці. Вірунька була передовою кранівницею.

Студент поцікавився, чи чула жінка щось про собор, ніби його зносити мають. Вірунька сказала, що нічого такого не знає. Та й її більше чоловік хвилює. Відпустила його в Індію, як передового металурга, а тепер мучиться й сумує, бо хоч давно разом, а кохає усім серцем. Ще й додала, що Микола носиться із собором, а краще б подумав про дружину, бо ж пора вже одружитися.

Мовила, що треба Баглаю менше мудрувати, а шукати собі дівчину натомість. Садки стояли в тиші і крізь них Микола прислухався раз у раз до подвір’я Ягора Катратого. Катратий, як вийшов на пенсію, влаштувався бакенщиком на Дніпрі. А нещодавно на його подвір’ї з’явилася красива дівчина.

Вірунька зрозуміла, куди коситься Микола, тому й підкинула, чи помітив він племінницю, що з’явилася у Ягора. Микола бачив її кілька раз, бо дівчина була дуже скромною, мовчазною. Коли хлопці до неї залицялися, могла їх і водою облити. Знав лише, що красуню звали Єлькою, була засмаглою та стрункою.

Врешті Микола заявив, що Вірунька — то сучасний прототип Ярославни, вклонився їй та подався геть. Щось водилу Баглая по Зачіплянці. Подався до Ягора, потім на закинутий цвинтар. Згадав як на тому цвинтарі знаходили старовинні ливарські інструменти, та й сім’я Баглаїв була із такого давнього роду. Подумав ще, що кажуть, нібито людську поведінку регулює страх смерті. “Та чи так це насправді? Чи не більше мусить лякати живущого те, що проіснувати він може марно, безцільно, пройти дорогу життя людиною-авоською, відцвісти свої весни пустоцвітом? Так у чому все-таки він, “конечний зміст всієї мудрості земної?” Як бути справжнім? Як досконалитись? Як маєш повестись, щоб відчути себе перед лицем всесвіту справді вінцем природи?”

Ось перед ним уже собор. Досконалий та величний. Чи вдастся створити і тобі щось на стільки ж прекрасне? Перед цим собором Благай щоразу відчуває щось тривожне й смутне. Зачіплянці не злопам’ятні, проте важко забути, що колись цей собор був найбільшим у єпархії, що дурманив людям голови чадом лампад. Але це не причина його зносити, навіть якщо він і став на заваді чиїйсь кар’єрі. Бо ж нащадки колись спитають: що збудували, що зруйнували?

Розділ ΙΙ

В небі шаленіли зенітки, свистіли кулі, Дніпро кипіло від вибуху снарядів. І раптом серед цього пекла, в учаділому окопі запищало. Солдат саме пробігав мимоі зупинився над породіллею. Мати попрохала кликнути когось, проте боєць аж заціпенів. Він не міг зрозуміти, як саме серед цього хаосу може з’явитися нове життя. Схаменувшись, солдат позадкував від окопчика.

“Про що думала мати? Може, плакала? Може, почуття винуватості душило її: нащо народила? Нащо в таке содомище пускає життя? Хотіла б, у світ квітів щоб він явився, у світ запахущий, трояндовий, а світ, куди воно вдерлося, її мале, зустрічає його смородом, вибухами, шаленінням смерті…” Через деякий час прибігла Шпачиха та перев’язала пуповину ще одному Баглаю.

Тепер цей Баглай уже студент. Разом із Олексою-механіком Микола задумав створити фільтри, щоб уловлювати викиди із металозаводу. Зранку Баглай проснувся та перед роботою над уловлювачами вирішив піти на пробіжку, бо робив так завжди.

Біг Микола мимо Ягової хати. Вона була наче з іншої епохи: вкритий соломою, осілий, з призьбою зимівник. Після смерті Ягорихи ніхто хати не білив, але тепер вона знову стояла свіжопобілена. Проте самої білильниці ніде не було. А раптом вона поїхала уже геть? Настрій у Миколи одразу впав, хоч він і розумів, що ніяких претензій до дівчини не може мати, бо ж не кликав її на побачення.

Оббігши тричі круг саги, студент повертався додому. Вітер дув у бік села, тому дим застелив все навколо. Фільтри існують поки лише у мріях ентузіастів, бо директор не баче у них потреби. Якби вони давали видиму вигоду виробництву, то не барився би, проте директора цікавить лише як обігнати “Азовсталь”, тому й труїть людей.

Хлопця уже чекав Олексій, тому вони попили чаю та всілися за роботу. Могли працювати годинами, а перерву зробили, лише коли почули крики надворі. То були діти, які бігли за голубами. Голуб’ятник випустив птахів, щоб летіли вгору та дихали чистим повітрям і ті ширяли над собором. Навіть ті, хто був на нічній зміні, вийшли, щоб помилуватися білосніжними птахами. Баглай стояв на подвір’ї та весь час наче відчував на собі чийсь погляд. Не помічав, як на нього витріщається пара зелених очей із гущавини Ягорового саду.

Розділ ΙΙΙ

Цей стародавній козацький собор був для Єльки в дитинстві далекою мрією, адже могла побачити лише його вершечки. Виросла Єлька-Олена Чечіль при фермі. Не знала зовсім батька, бо мати її завагітніла ще коли переходили фронт. Росла, не знаючи батьківської ласки. Повоєнні роки були важкими, а її мати-одиначка і вимагати не вміла нічого, лише працювала чорно. Була відлюдькуватою, а коли підросла стала красунею, то й бригадири почали залицятися.

Дівчина подобалася водію та місцевому механізатору, але вони її не цікавили. Незабаром зняли їхнього завфермою — прислали молодого та завзятого чоловіка. Він цікавився думкою доярок, вибивав для них нові куфайки, намагався підвищити надої, як міг. До Єльки він ставився із симпатією, бо таку молоду доярку треба підтримати, тому дівчині зажилося веселіше. Бригадир любив пожартувати з дівчатами, пощипати їх, полоскотати (і найчастіше саме Єльку він затягував у солому), проте дуже боявся своєї дружини Варки.

А навесні сталося горе: матір Єльки привалило у глинищі. Дівчина залишилася сама. Тоді її усі підтримали, навіть дядько Ягор запропонував приїздити. Довелося покинути школу, хоч боригадир і заспокоював, що якось переб’ється, а далі піде в технікум, на заочне.

Якось усі поїхали по комбікорм. Хоч уже прийшла весна, проте вітри пробирали до кісток. Склад комбікорму був у соборі, що ще здалеку видно, коли під’їжджаєш до заводських селищ. Проте кладовщика не було, тому довелося їм стати на ночівлю біля собору. В цьому місці дівчина була іще в дитинстві. “Собор тоді вразив Єльку тільки своєю суворістю, холодним і якимось величавим непривіттям. А зараз викликав своєю обдертістю щось схоже на співчуття, був чимось ближчий до її дитячих мрій, до отих блакитних планет її дитинства”.

Дівчата зібралися до Вірки, яка була із їх села, а тут вийшла заміж, а Єлька подалася до дядька. Того вдома не виявилося, тому дівчина повернулася до грузовика, де залишилася стерегти машину. А водій з бригадиром подалися кудись гуляти. Повернулися вони пізно. Принесли із собою оселедців та випивки, щоб зігрітися. Хоч потім Єлька і думала, що не випадково їй принесли це вгощання. А було так: шофера десь повіявся, а бригадир взявзя лізти до Єльки в кузов, бо холодно мовляв. І дівчина не відігнала його, навіть коли почав їй лестити словами. “Гарячі шепоти-благання хвилювали, ласки, ніколи не знані, пробуджували чуттєвість. Розпалена, вже не відпручувалась, а коли міцний смак поцілунку відчула, міцний та гарячий, здалось, що оце й є воно, оцей хміль і є кохання…”

Ця ніч нічого не принесла Єльці, крім болю та відчуття спустошеності. Коли вилізла з кабіни, почула насмішки шофера. Значить тепер усе село буде знати. Намить це вразило Єльку, проте потім знову повернулася байдужість. Приєдналася до дівчат, що набирали комбікорм, хоч і боялася була зайти в собор. А тоді підняла голову та побачила купол собору. “Ясним, не загидженим тільки й зоставсь отой острівець собору вгорі, над Єлькою, чистотою та високістю навіював і на неї чистоту спокути, відчуття провини і подмух якихось непевних надій… “

Коли побачила бригадира, який все відводив погляд, сама себе стала ненавидіти, що піддалася цьому блудливому чоловічку. Зрозуміла, що ненавидить його і знати не хоче. Скрутне настало життя для Єльки. Бригадирова жінка поганила її на все село. І хоч бригадира Єлька не хотіла і бачити, та той не витримав своєї жінки й втік геть. Тоді про Єльку слава пішла на все село і інші жінки стали поглядати на неї з підозрою. Чоловіки сприймали дівчину як доступну, тому являлися до неї ночами. Життя у селі стало просто нестерпним. Дівчина хотіла податися геть, але в конторі до того ставились інакше — не хотіли видавати документи, бо її робочі руки були потрібні селу.

Раз її зупинили, другий раз. А тоді припхалася до неї жінка гулящого зоотехніка та налетіла на Єльку. Дівчина і не витерпіла. Пішла в контору, щоб вибороти свій паспорт. Влаштувала там скандал, кричала, що крім рук має і серце, що поїде геть і без паспорта. Вдосвіта подалася до міста, щоб зникнути в ньому.

Розділ ΙV

Так дівчина опинилася у свого дядька Ягора Катраного на Зачіплянці. Збрехала, що приїхала вступати у технікум, а дядько й не допитувався, не вимагав документів. Дядько був радий, що нарешті буде кому біля хати поратись.