Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Глава перша

Мій дядько чесний без догани,

Коли не жартом занеміг,

Небожа змусив до пошани

І краще вигадать не міг.

Воно й для інших приклад гожий;

Але яка нудота, Боже,

При хворім день і ніч сидіть,

Не покидаючи й на мить!

Яке лукавство двоязике —

Напівживого розважать,

Йому подушку поправлять

Журливо подавати ліки,

Зітхать і думку берегти:

Коли ж візьмуть тебе чорти?

Такими були думки молодого гульвіси Євгенія Онєгіна. Він їхав з міста у провінцію до помираючого дядька.

Батько Євгенія за своє життя наробив боргів і збанкрутів. Проте він дав сину досить пристойну освіту й виховання. Втім, ця освіта була дещо поверховою:

Ми всі навчались небагато, абияк і абичого…

У вісімнадцять років Євгеній міг добре спілкуватись і писати французькою, танцював мазурку, міг згадати один-два вірші з “Енеїди” Вергілія і завершити лист латинським “vale”, що означає “бувай здоровий”.

Він зроду любий мав талант

Про будь-що довго не шукати

В розмові гострого слівця,

З ученим виглядом знавця

В поважних справах німувати

І викликати усміх дам

Огнем нежданих епіграм.

Онєгін не любив вірші, проте добре розумівся на економіці. Але краще за все Євгеній знав науку “милування”, яку вивчив досить рано і володів якою досконало.

Він був радо прийнятий у вищому світі і вів дуже насичене світське життя.

Онєгін намагався оточити себе розкішшю. Навіть його кабінет свідчив про це: тут були люльки з янтарними мундштуками, порцеляна і бронза, парфуми у кришталевих флаконах, різноманітні щіточки, пилочки, ножиці. Години по три цей франт проводить перед дзеркалом. Ночі зайняті візитами та балами. Потім до полудня стомлений юнак спить, щоб почати все спочатку. Вечірнє та нічне життя Онєгіна розписано до хвилини.

Утім, живучи “у насолоді кожноденній”, цей юнак не був щасливим.

Докучив рано світський шум;

Недовго вабили красуні

Нудьгу його всякчасних дум;

Лукаві зради натомили,

І друзі й журба обманили.

Онєгін брався писати, читати, але усе це йому швидко набридало.

Євгеній був готовий вирушити у мандри чужими країнами, але тут помер його батько і юрба кредиторів почала насідати на юнака. А невдовзі прийшла звістка, що дядько Євгенія слабий і хотів би перед смертю з ним побачитись. Євгеній поїхав у село, “і позіхав заздалегідь, приготувавшися лукаво заради грошей до оман”. Але коли приїхав, уже не застав дядька живим.

У спадок від дядька Євгенію залишився великий маєток.

Спершу Онєгіну сподобалося на новому місці, але невдовзі він зрозумів,

Що й на селі відради мало,

Хоч там ні вулиць, ні дворців,

Ні карт, ні віршів, ні балів.

Знову на нього чатувала нудьга.

Глава друга

Село, де нудьгував Євгеній,

Було мов створене для втіх.

Будинок стояв на березі річки, оточений великим садом. Гори захищали його від вітру, а удалині рябіли квітами луки і колосились золоті поля. У кімнатах, на високих стінах висіли портрети царів. У книжковій шафі небіж знайшов лише подерту видаткову книгу та календар 1808 року: “старий, багато мавши справ, до інших книг не заглядав”.

Молодий господар рішуче взявся до справ. Він мав намір внести зміни на краще: “ярмо кріпацької роботи легким податком замінив”. Однак його нововведення викликали невдоволення місцевих поміщиків.

У той самий час, про який іде мова, в сусіднє селище прибув молодий Володимир Ленський:

Красунь, стрункий, як очерет,

Поклонник Канта і поет.

Він у Німеччині туманній

Засвоїв, ученик палкий,

І дух тривожний та чудний,

І волелюбні поривання,

Натхненну щохвилини річ

І чорні кучері до пліч.

У цього романтичного юнака була “тривожна, чиста і невинна” душа, він вірив у чисте кохання і святість дружби. Він оспівував у своїх віршах величні почуття. Ленський був повною протилежністю Онєгіну: “тьма і промінь, пісні і проза, лід і пломінь”. Та при цьому він, так само, як його сусід, уникав товариства місцевих поміщиків, їхніх розмов “про сіножаті, про вино, про псарню, про своє майно”. Незабаром Володимир з Євгенієм потоваришували.

Ленський відкрив другові свою сердечну таємницю: він закоханий в Ольгу Ларіну. Ольга була молодшою донькою Ларіних.

У глушині, невинна й чиста,

Вона в смиренності села

Під рідним доглядом цвіла

Як та конвалія пашиста,

Незнана в тінявій імлі

Метеликові і бджолі.

Старша сестра, Тетяна, була зовсім не схожою на неї:

Ні врода, що в сестри цвіла,

Ні свіжість на виду рум’яна

У ній привабить не могла.

Печальна, дика, мовчазлива,

Неначе сарна, полохлива,

Вона росла в сім’ї своїй,

Немов би зовсім у чужій.

Її ніколи не цікавили ні веселі дитячі ігри і розваги, ні звичайні заняття сільських панночок. Тетяна любила зустрічати схід зорі, вийшовши на балкон, полюбляла у нічній темряві слухати “жахливі” моністі своєї няні, вона рано почала зачитуватись романами Ричардсона і Руссо і часто засинала з томиком роману під подушкою.

Глава третя

Ленський дуже часто бував у Ларіних і розповідав про них другом і. Тоді Онєгін попросив товариша познайомити його із цією родиною. Той погодився. Після візиту до Ларіних Євгеній запитав у Лепського, хто з сестер — Тетяна. Товариш відповів:

А та, задумлива, смутна

І мовчазлива, як Світлана,

Що все сиділа край вікна.

Онєгіна дуже здивувало, що симпатію друга викликала саме молодша сестра. Він би обрав іншу.

Тим часом в оточенні Ларіних поповзли чутки про майбутнє одруження Тетяни.

Сама ж вона мала дивні почуття до Євгенія:

Прийшла пора — любов явилась.

Так зерно під огнем весни

Росте з земної глибини.

Давно палало поривання,

Уяві снився молодій

Чуття палкого дар страшний;

Давно сердечне умлівання

У груди стиснені лилось,

І ждала дівчина… когось.

Діждалася… Відкрились очі;

“Це він!” — подумала вона.

Тетяна вирішує написати листа Онєгіну. У найважчу ніч свого життя, перед тим як почати писати до Євгенія, Тетяна розмовляє з нянею. На запитання панночки — чи любила вона коли-небудь і як вона вінчалась, — няня відповідає, що її Ваня був молодший за неї, два тижні ходила сваха, і батько поблагословив.

Тут няня примітила, що паняночка не слухає її. На запитання старої, що з нею, Таня зізналась, що закохана. Вона просить:

“Іди, саму мене покинь.

Подай перо мені й чорнило

Та стіл присунь; добраніч, мила,

Прощай!”

Тетяна пише листа Онєгіну.

Я вам пишу — чи не доволі,

Що можу вам іще сказать?

Тепер, я знаю, в вашій волі

Мене презирством покарать

Та як мене в нещасній долі

Хоч пожаліти ви ладні,

То відгукнетеся мені.

Спочатку я мовчать хотіла;

Повірте: сором свій од вас

Я б заховала навсякчас,

Коли б надія хоч бриніла

Лиш раз на тиждень, в певний час,

У нашім домі стріти вас,

Щоб тільки слухать вашу мову,

Слівце сказати, — а за тим

Все думать, думать об однім

І зустрічі чекати знову.

Та ви гордуєте людьми,

Вам на селі і тяжко, й душно,

А ми… нічим не славні ми,

Хоч вам і раді простодушно.

Нащо ви прибули до нас?

У самоті села глухого

Ніколи б я не знала вас,

Не знала б я страждання цього.

Душі дівочої тривогу

З часом приборкавши (хто зна?),

Могла б я з іншим шлюб узяти

І стала б дітям добра мати

І вірна мужеві жона.

Не ти!.. Ні, серцем полюбила

Лише тебе навіки я!

Так вища рада присудила…

То воля неба: я твоя;

Життя мойого всі години —

Порука зустрічі одній;

Сам Бог послав тебе, єдиний,

Повік ти охоронець мій…

У снах мені ти привиджався,

Незримий, душу ти палив,

Твій дивний зір мене томив,

Твій голос в серці відбивався.

Давно… ні, то було не в сні!

Ти увійшов, і я впізнала,

Вся обімліла, запалала,

Шепнула: він явивсь мені!

Чи правда ж: я тебе вчувала,

Зо мною вів розмову ти,

Коли я бідним помагала

Або молитвою втішала

Тривожні муки самоти?

Хіба крізь морок занімілий

Не ти, неначе привид милий,

У цю хвилину промайнув

І став тихенько в узголов’ю?

Не ти з відрадою й любов’ю

Слова надії тут шепнув?

Хто ти: чи ангел мій ласкавий,

Чи спокуситель мій лукавий;

Розвій ці сумніви до дна.

Таж, може, все це марні болі,

Душі дівочої мана!

І зовсім інший вирок долі…

Але дарма! Тобі свою

Віднині душу доручаю,

Перед тобою сльози ллю,

Твого заступництва благаю…

Ти уяви: я тут сама,

Ніхто мене не розуміє,

В знемозі думка туманіє,

І порятунку вже нема.

Я жду тебе: єдиним зором

Надії в серці оживи,

Чи сон гнітючий мій урви,

На жаль, заслуженим докором!

Кінець! Перечитать боюсь…

На серці сором, страх і мука…

Але ні з чим я не таюсь,

І ваша честь мені порука.

Відправивши листа з нянею, Тетяна почала чекати на відповідь. Але минали дні — а Євгеній не відповідав.

Із сумом і стражданням в душі вибігла Тетяна у сад. І тут перед нею з’явився Онєгін.

Глава четверта

Відносини Євгенія з жінками давно втратили палкість і романтичність. Вони більше нагадували поведінку гостя, що сів заради нудьги грати в карти. Однак лист Тетяни зворушив Євгенія. На якусь мить щось сколихнулось в його душі. Але це були лише хвилинні порухи.

Зустрівшись з дівчиною, Онєгін почав запевняти її, що якби вирішив стати “отцем і мужем” і обмежитись домашнім колом, то не шукав би собі кращої пари. Але, на жаль, таке життя не для нього:

Та я не створений для раю,

Йому чужа душа моя;

Сама довершеність ви, знаю;

Що ж! — вас не вартий зовсім я.

Повірте (совість в тім порука),

З одруженням нам буде мука.

Я, хоч і як любив би вас,

Як звикну — розлюблю в той час;

Зачнете плакать: ваші сльози

До серця не дійдуть мого,

А роздратують лиш його.

Тетяна, здавалося б, спокійно вислухала слова коханого і тихо, не зронивши жодного слова, повернулася додому. Та з цього часу спокій залишив її, вона почала марніти.

Онєгін же продовжує насолоджуватись сільським життям: прогулянки верхи в лісі, глибокий сон, іноді поцілунок молодої білявки, розкішний обід, пляшка світлого вина, читання, самотність, тиша — ось святе життя Євгенія.

Минуло літо, за ним — осінь, настала зима. Якось у розмові з другом Онєгін запитав про Ларіних. Ленський відповів, що незабаром відбудеться його весілля з Ольгою.

Глава п’ята

Тетяна виросла в оточенні народних традицій. Вона дуже любила свята, вірила у гадання, сни, прикмети. І ось, коли настав хрещенський вечір, Тетяна лягла спати, поклавши під подушку дзеркальце.

Цієї ночі дівчина побачила дивний сон: іде вона вночі по засніженому полю, а перед нею серед заметів кипить розбурханий струмок, через який перекинуто дві хиткі жердини.