Почитати

Оксана Іваненко — Друкар книжок небачених (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Оксана Іваненко

Друкар книжок небачених

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Присвячується

Володимиру Татаринову

Тобі присвячую оцю нехитру повість

Про друкаря небачених книжок.

Книжки – це наша праця, наша совість.

Цілющої води живий струмок.

Не знаю досі, де твоя могила,

Чи ти в боях, чи в катівнях поліг,

Та я робитиму, поки в руках є сила,

Усе, що ти в своїм житті не встиг…

1945-1964 рр.

Максим Грек

“Книги – це ріки, що напувають всесвіт”. Так сказав старець, другий голос повторив це. Диякон не насмілився постукати, коли це почув, і схвильовано відійшов у кінець сіней.

Ці слова пройняли диякона, бо він часто думав про книги. Особливо після смерті дружини, коли лишився з малим сином. Книги були скарбом небагатьох, бо створювалися місяці й роки: переписувалися, оздоблювалися орнаментом, заставками, кінцівками, оправлялися в розкішну оправу. Придбати книгу могли багаті монастирі, церкви та заможні бояри.

Дверцята келії відчинилися. Вийшов цар Іван Васильович. Він пройшов на подвір’я, не звернувши уваги на диякона. Двері келії лишились відчинені. Диякон Іван зайшов до старця і поцілував йому руку. Коло зап’ястка диякон побачив темні рубці. Він знав, відкіля ці рубці. Адже перед ним був славетний учений, відомий Максим Грек, що близько тридцяти років сидів ув’язнений, а з них двадцять два роки був у ланцюгах. Колись, за царя Івана III, Грека викликали з Афона виправляти та перекладати святі книги. Вчений не тільки виправляв, він почав викривати багаті монастирі, багатіїв, що жили із страшної праці селян. Ці викриття не подобалися владарям світу, тому Грека обвинуватили в єресі, тобто в неправдивому тлумаченні християнської віри, і засудили. Ніколи більше він уже не побачив своєї батьківщини. Звільнили його сімдесятип’ятилітнім старцем.

Після страшного заслання Максима Грека привезли в Троїцю. Йому важко було рухатися, важко говорити, але думка так само горіла й пломеніла, і сам цар Іван приїздив розмовляти з ним і радитися.

Максим Грек сказав Іванові, що єдиний спосіб дати всім людям читати книги – це друкувати їх. Друкарський верстат винайшов Ян Гутенберг. Він вилив літери зі свинцю, склав у слова, намазував фарбою і притискував до паперу.

Старий хотів передати комусь всі свої знання. Грек помітив Івана Федорова. Диякон мав високе ясне чоло, світлі, допитливі й розумні очі, вправні великі руки, що любили ремесла тесляра і палітурника. Іванові охоче розповідав старець про своє життя. Розповідав про юність в Італії, де він вчився. У Венеції тоді жив філософ Альдус Мануціус, який задумав видати древні рукописи, і заснував друкарню. Альдус вигадав, як писати літери, щоб було їх зручно друкувати і читати. Грек показав Іванові, як писати ті літери. Максим просив Івана, якщо той має талант, хай вирощує його, плекає.

Замисленим повертався Іван від старця. Давній церковний звичай вимагав: після смерті жінки у служителя церкви – йти в ченці, або покинути служіння в церкві. Іван відчував жадобу до життя, праці, знань. Найдужче він любив працю коло книг. Але друкувати книжки! Не переписувати повільно, а відразу надрукувати їх сотні, тисячі. Іван ішов вуличками Москви, а у вухах лунали слова старця: “Коли маєш ти хист до чого, плекай його, вирощуй”.

“Ганза”

З німецького міста Любека готувався відпливати корабель. Більше як сто двадцять чоловіків мало виїхати у далеку Московію. Їх розшукав по містах майстер саксонець Шлітт. Він назбирав лікарів, цирульників, теслярів, ливарів, архітекторів, каменярів, друкарів. Про це його попросив сам московський цар Іван.

Царя Івана IV прозвали Грозним. Він вів нещадну боротьбу з боярами і об’явив себе самодержавним царем всієї Русі. Його боялися і поважали сусідні країни. Цар дбав не тільки про завоювання, а й про книжки. У нього була величезна бібліотека. Багато книг було привезено з Візантії.

От і дав він саксонцю Шлітту немалі кошти і обіцяв щедро нагородити, коли той привезе майстрів різних справ. Шлітт назбирав майстрів. Але найстарший і найповажніший серед ганзейських купців зібрав нараду, де вирішили не допустити, щоб майстри їхали до Московії. Купцям вигідно було самим усе виробляти, а Московія хай купує.

Спілка німецьких купців “Ганза” не пустила німецьких майстрів до Москви, а Шлітта кинули на десять років у в’язницю.

Гість з Данії

До царя Івана приїхав посол від датського короля Християна III. Посол був у куцому, до колін, зеленому каптані з пишним мереживним коміром, у довгих панчохах і черевиках з пряжками. Бояри ж мали на собі довгі шуби, високі шапки. Біля царя були його найближчі друзі: радник окольничий Олексій Адашев, князь Курбський. Вони підтримують царя в боротьбі проти великих іменитих бояр.

Датський король прислав свого підданого Ганса Місенгейма з Біблією і двома іншими книгами, щоб цар розглянув книги і, якщо захоче, Ганс надрукує ці книги московитською мовою.

Цар давно мріяв друкувати книжки, про це говорив і з Максимом Греком. Цар Іван знав, що в Данії, як і в інших країнах Європи, після того, як Ян Гутенберг винайшов друкарський верстат, уже друкували, а не переписували книжки.

Але цар відмовляється. Він думає, що датський король хоче наслати сюди своїх людей, використати багатства Москви. Цар думав, що іноземцям не можна дозволити друкування церковних книжок, бо можуть повернути на свою віру.

“Печатний дім”

Цар говорить до митрополита Макарія, під керівництвом якого у Новгороді переписали дванадцять товстих томів, що треба самим друкувати книжки. Підтримали царя і окольничий Олексій Адашев, і дяк Висковатий, і Макарій, і Максим Грек.

Адашев і Висковатий у Москві виправляли і стежили за переписуванням усіх руських літописів. Це були люди найосвіченіші в Московській державі. Цар наказав розшукувати здібних до цієї справи. Йому повідомили, що Іван Федоров, колишній диякон Миколо-Гостунської церкви, цікавиться й займається друкуванням.

Іван Федоров отримав від царя наказ збудувати “Печатний дім”. Син Івана – Івашко, ще ніколи не бачив батька таким діяльним.

Уже будують друкарню. Петро Мстиславець, прибулець з Білорусі, допомагає Івану Федорову. При “Печатному домі” будують і “Справну палату”, де виправлятимуть книги, з яких друкуватимуть. Радилися щодо всього з Максимом Греком, з митрополитом Макарієм. Іван Федоров показує цареві перші спроби, верстати, шрифти, друкарське приладдя.

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Свято книги

Навесні 1564 року Іван Федоров подав цареві першу книгу – “Апостол”. Цар із задоволенням хвалить прекрасний чіткий шрифт, чорний і червоний, чудесні малюнки, заставки. Малюнки були різноманітні, їх було багато, кожен розділ починався розкішною заставкою. Жодна переписана книга на Русі ще не була так багато ілюстрована.

Цікава була післямова першої книги. Урочисто розповідалось у ній, що цар Іван продовжує справу імператорів грецьких, і за прикладом Греції, Італії та інших країн вводиться на Русі книгодрукування.

Федоров шкодує, що не дожили до цього моменту Максим Грек і Макарій. Петро Мстиславець та Федоров вирішують друкувати менші книги, щоб могла їх купити і проста людина.

Єретики

Іван Федоров і його помічник Петро Мстиславець з таким же запалом і натхненням друкували інші книги, а над ними вже збиралася гроза. Ширилися плітки, злостиві чутки навколо друкарні. Верстат називали бісівським, обурювалися, що друкар – простий диякон, а не боярин. Не зраділи бояри і виходу першої книги. Вони говорили, що в книжках диявольська єресь. Петра та Івана назвали єретиками.

На чолі церкви стояли люди, яким не потрібне було книгодрукування. Цар Іван переживав скрутні часи свого царювання. Йому зрадили найближчі друзі. Не підтримали в Лівонській війні не тільки старі бояри, а навіть Адашев, князь Курбський. Цар оточив себе новими людьми з дрібних бояр, майже весь час проводив в Олександрівській слободі. Скрізь йому тепер ввижалися зради, і почалися страшні страти, катування винних і невинних людей, заслання. Йому було не до друкарні.

З болем дивився Іван Федоров на свою працю. Через книги він хотів ширити освіту, науку серед людей, а його обвинувачують у єресi. Як блискуче почалася робота, яким вогнем запалило його душу! І невже це все покинути? Петро Мстиславець та Івашко боялися людей. Іван Федоров вирішив їхати з Москви.

Зібрали свої речі, але друкарський верстат лишили. Хай бережуть його учні, що навчилися у першодрукарів.

З клунками за плечима, з довгими палицями в руках, тримаючи за руку Івашка, пробиралися перші друкарі вузенькими покрученими вуличками Москви. На їхньому возі лежало небагате майно та дорогоцінний скарб – матриці, шрифти, книги.

Борець і сіяч

Втікачі зустрілись з одним з найбагатших литовських панів, українцем, вельможним гетьманом Ходкевичем. Він був нестарий пан з чорними живими очима, високий, дебелий.

Іван Федоров розповів, хто вони, як за наказом царя Івана збудували друкарню, як надрукували першу книгу і як мусили втекти від темного народу, підбуреного боярами та попами.

Ходкевич зрадів, що вони прийшли у ці землі. Розповів, що тут колись друкував книги доктор Франціск Скорина, та давно уже помер, і ніхто не продовжує його справи. Гетьман покликав втікачів у свій маєток, у Заблудове.

У Заблудові, може, були найкращі часи Івана Федорова та його сина Івашка, що вже підріс і потрошку привчався до діла. Григорій Ходкевич нічого не жалів ані для друкарів, ані для друкарні. Це ж бо було в ті часи, коли польські пани хотіли загарбати собі всі українські землі, завести скрізь католицьку віру. Отже, православні книжки – це була велика зброя проти ополячення. І це добре зрозумів Іван Федоров. Йому допомагав Івашко.

Серед хлопчаків, товаришів сина, був Гринь, жвавий, меткий хлопчисько. Він не вилазив з Заблудовської друкарні, скрізь сунув свого носа. Потроху і його втягли в роботу. Іван Федоров покладав на нього великі надії.

Через вісім місяців, у березні 1569 року, вийшла з друку перша руська книга в Литві – “Учительне євангеліє”. І знову доля ніби почала глузувати з першодрукаря.