Почитати

Наталена Королева — Легенди Старокиївські (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

На початку осені оповідачка виглянула у вікно й зраділа, побачивши сивобородого звинного Фавна. Він общипував гроно винограду та їв по ягідці. З того вечора, увесь той час, що оповідачка була в Лівадії − сонному кримському містечку, − старий Фавн, добродушний і простий, щовечора приходив до її вікна й оповідав казки. Жінка запам’ятовувала їх і збирала у китичку. У цих легендах немає “строгої” науковості, це лише квітки, виплекані двома невтомними садівничками. Мрія − наймення одної, друга ж зветься − Любов.

ОПОЙНИЙ ДИМ

Гашта − молодий скит, який останнім часом почуває себе хворим. У нього здорове тіло, але він не може їсти і спати. Скит − досвідчений боєць, та ось уже три місяці не було сутичок з сусідніми племенами. Навіть Бористен не міг заспокоїти Гашту…

Скит з погордою ставився до кохання, бо жінка є тільки здобич, а радість від неї в тім, що можна показати на ній свою силу й волю. Греків Гашта вважав сміттям, адже ті не вбивали батьків і старших людей, уже не здатних до бою чи полювання (у Гаштовому племені була лиш одна стара людина − одноокий ворожбит).

Вирішивши, що у нього ввійшов злий дух, Гашта йде до ворожбита, у якого недавно залишив лікувати свого коня. Дорогою до старого він натрапив на вовчу яму і, вбивши звіра, забрав шкуру для ворожбита.

Коли Гашта розповів про свою хворобу, ворожбит сказав, що то нуда − хворість вигійна, на цю неміч він має добрий лік. Ворожбит розвів вогонь і сипнув туди пригорщу сухого зілля. То були коноплі, з яких тчуть полотна на одежу. Колопняний дим мав одягти Гаштового духа в одежу духів, а сам Гашта мав побачити своїх онуків і праправнуків.

Вдихнувши того диму, скиту здалося, що він став малою дитиною. Він нездержимо зареготав уголос, а ворожбит підсипав до вогню ще трохи зілля. Погляд Гашти зачепився за фалди власних, синім по білому пружкованих штанів. У тих фалдах він побачив пречудового коня. Потім показався вояк у дорогій одежі та з доброю зброєю. Це майбутній, далекий його нащадок! Потім Гашта побачив, що нащадки б’ються з ворогами, і це втішило його.

Скит побачив велике місто, кам’яниці, але між людьми було багато старих. Усі йшли на річку, де невідомі Гашті “жерці” кропили людей навхрест водою. Люди приймали християнство. Скит побачив, як про цю подію пише якийсь старий монах.

Видіння змінилося: тепер Гашта бачить війну, падають мури міста, він дізнається, що вожді ворожих народів − хан Батий і Андрій Боголюб. Скит переконується, що останній зі своїм військом, такий же, як і він. Так! Не одурив ворожбит − це його нащадки!..

…Коли старий повернув до багаття, Гашта твердо спав. Вугілля дотлівало. Гашиш вже більш не курився.

ТАВРІЙСЬКА БАЙ

Старий жрець бога Яса − Ясонь, прибирав у святині. Ніхто, крім жерця, не смів входити до середини храму. Народ міг лиш біля дверей дивитися на статую бога. Двічі в році відбувалися тут “великі свята”.

Ясонь помалу втрачав зір, але мав дар бачити майбутність за допомогою дзеркала. Якось він почув тупіт копит і зрозумів, що до храму їде молодий муж. Старий вийшов і зустрів добре озброєного чоловіка на ім’я Боризес, який був наймолодшим сином скитського вождя Тергастера. Колись Боризесу приснився сон, що він буде володарем у далекій країні, тому він і прибув сюди. Ясонь витяг своє чарівне люстерко і напророчив, що Боризес пройде без перешкод степи, приб’є лихі чари стрілою, добуде свій край і матиме щасливу долю.

Довго мандрував Боризес, і шлях привів його до невідомої гірської землі. І дарма що була вона вся пагорката, та видалась молодому скитові такою принадною та гарною. Там він зустрів козоногого володаря диких − Пана, який пригостив його і розповів, що у цій Таврійській землі нема жодних небезпек.

Відпочиваючи після трапези у Пана, у стані дивного напівсну, Боризес побачив двох дивних істот: дівчину з тулубом коня та іншу дівчину з довгим волоссям, в штанах і зі зброєю. Центавресу звали Гіппія, а дівчину−амазонку − Талестрис. Амазонка хотіла вбити сонного Боризеса, але не наважилася, а хлопець, хоч і хотів встати, не мав сил.

Боризес вирішив підкорити собі Талестрис, яка йому дуже сподобалася, але спершу він розпитав про неї Пана. Бог розповів, що вона самітня й вільна людська жінка − амазонка, яка колись маленькою дитиною загубилася тут. Того ж дня амазонка і скит здибались. Враз обоє схопились за мечі, і скоро Боризес завдав їй легку рану. Дівчина знепритомніла, і Боризес приніс її в Панову печеру.

Скит доглядав “свою здобич”. Талестрис примирилась зі своєю долею й цінила догляд переможця. Гіппія заступила подругу при храмі Артеміди.

Боризес і Телерсис одружилися, а Гіпія гірко плакала за подругою. Пан відпустив її до далеких амазонок, і сам Посейдон тієї ночі подарував Гіпії рожеву перлу, сльозу її серця. А біля печери, де спали молодята, Посейдон заткнув у землю в головах у Боризеса свій тризуб. Від тих часів володарі з берегів Евксіну використовували срібний тризуб, як знак влади.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ЕКЛОГА

Старий Пан і морське божество Главк говорили про смерть, коли почули спів. До них наближалися люди − легіони вигнанців, які прислав сюди, до Таврії, цезар Траян, щоб добували мармур на оздобу Риму. Щовечора ці люди приходили до печери папи Климента, щоб вночі хвалити християнського Бога. Цього разу Пан почув пісню про ягня і вирішив піти за людьми. Та недовго він йшов, бо його нога потрапила у капкан. Він зомлів, а отямився аж зранку. Ніжна рука дівчини мила йому обличчя. Його поранена нога була в дбайливій обв’язці. Дівчина Теодосія нагадувала Пану колишніх дріад, хоч була простою пастушкою овець.

Якось дівчина привела до пораненого папу Климента і попросила охрестити. Спершу папа вагався, бо ж Пан − напів тварина, але папа таки охрестив. Довго після цього жив Пан, аж занадто довго, бо бачив смерть пастушки Теодосії, яка загинула за свою любов і добрість. Її тіло викинули у море, але згодом хвилі винесли його на берег. Пан відніс свою дріаду до печери, що в ній його, пораненого, колись доглядала. Прибрав дівчину квітами, а на стіні печери написав: “Теодосія, любо, ти живеш!”

А Климентові-папі люди на шию прив’язали важку кітвицю і зіпхнули святого старця в морську безодню… З того часу як міг уникав аркадійський бог зустрічі з людським родом.

Все ширше розростались людські колонії на берегах Евксіну. І все далі в ліси та в гори тікали фавни та німфи, асе глибше в море ховались зеленокосі нереїди.

ВОЛОДИМИРОВЕ СРІБЛО

По Чорному морю пливли кораблі князя Володимира. Не один з князевої дружини думав, чи треба хреститись у віру грецьку. Сам Володимир відчував зневагу в тім, що мусить пливти в Царгород не переможцем з мечем, а по чужу віру і по наречену. Йому було цікаво, чи буде такою ж незломною Анна, як Рогволодова донька Рогніда. А може, ще й гірше зіллячко…

У Херсонесі кораблі князя зупинилися поповнити запаси питної води. Князь і дружина зійшли на берег і вирішили там заночувати. Володимир наказав пригостити вином місцевих пастухів. Срібноголового пастушого патріарха князь запевнив, що шкоди тут нікому не завдасть.

Дружинники знайшли скарб, і волхв подав князеві старовинну зброю, давні монети, кований щит та срібний тризуб. Цей волхв упросився з дружиною до Царгорода, хоч нібито й не годилося б князеві його з собою брати, як їхав хреститись (сам волхв ще надіявся, що переконає князя не приймати християнство). Старий пастух підійшов до князя і сказав, що цей скарб давно чекав на Володимира. Князь і пастух зайшли у намет, і там старий признався, що він не хто інший, як Пан (навіть з−під довгої киреї ратицю виставив). Аркадійський пан розповів, що стереже отари, дбає про звірів, пильнує сади, в боях не раз в пригоді бував, але сам ніколи зброї не діткнувся… Пан признався, що папа Климент охрестив його, та потім цього благочестивого чоловіка люди кинули зі скелі. Тому Пан і просить князя не вчиняти кривавого вчинку, не підносити руку на Анну. Вказуючи на тризуб, який дістався Володимиру з сьогоднішнього знайденого скарбу, Пан сказав, що на варті цього краю мають стати Гармонія, Сила і Любов. Володимир дізнався, що 900 років тому на цих землях владарював скитський князенко Боризес. Він перший панував над землею Володимира, але прийнявши тризуб, знак Посейдона, він все одно послухався голосу дикої скитської крові…

За допомогою своїх чарів Пан показав Володимиру, як Боризес, повернувшись з походу, вбив тризубом свою дружину Талестрис. Вбита жінка впала на колиску, де лежала Боризесова дитина… Князь запам’ятав слова Пана: “… поки зневажатимуть жінку, − все будуть рабами. Як вчинок варварський − зневага старості, так вчинок рабський − зневага жінки… І не стерпів я: забрав у нього тризуб Посейдонів. Сховав його тут, у землю”.

Наступного ранку князь був наче підмінений. Тепер він знав, як учинити. Він прибув у Візантію і з новою пошаною в серці приймав науку візантійських священиків. Анна здалась Володимирові четвертою сестрою тих трьох геніїв − Гармонії, Сили й Любові, що про них говорив йому Пан. Князь прийняв християнство, але все одно придбав собі козлоноге зображення Пана, бо був переконаний: не візантійські монахи, а Пан аркадійський навернув його до правої віри Христової.

СВАНГІЛЬД-КНЯЗІВНА

Свангільд − сестра вікінгів, слухала казку своєї заміжньої сестри Інгрід і думала про те, що куди б не обертала лиця, скрізь бачитиме вічні сніги, а їй так хотілося побачити світ… Тим часом норманам корився світ, і от Свангільдині брати: Кий, Щек і Хорив збиралися в бій. Піти мав і чоловік Інгрід − Інгвар, і Ерик Гаарфагер, красень, з яким мали заручити красуню Свангільд, хоч вона його й не любила.

Того вечора Свангільд замкнулась з братами, які заступали їй батьків, в окремій світлиці і сказала, що йде з ними в чужі краї. Найстарший з братів, ясноокий Кнів, що звали його звичайно Києм, заспокоїв Хорива, який заперечив сестрі.