Стислий переказ, виклад змісту

Микола Вінграновський

Повість “Сіроманець”

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Вночі прийшла осінь, вовк заспівав тихим старим голосом. Він лежав між грибами, очима у поле, і над ним по листочку опадав ліс. Звали його Сіроманцем, і він був найстарішим вовком у світі. Все своє сіроманче життя він водив зграю. Молоді вовки мріяли пройти у нього бойову вовчу стратегію і тактику. Він снився молодим вовчицям. Не один кінь впав від зубів Сіроманця. Його проклинали конюхи і пастухи. Коли ж нічого було їсти, вовк пересиджував день або й три на болоті чи в чагарях, а зграя сиділа позаду нього. Їй він казав, щоб спали.

Тепер, на старість, вовк осліп. Нюх водив його по світу. Вовкові снилися очі його постріляних вовченят і вовчиці.

За лісом при горі-долині миготіло село. Бід села їхав возом Василь Чепіжний. Згодом в’їхав конем у ліс. Сіроманець рушив за ними. Василь мав рушницю, ліг з нею у яму. Кінь теж ліг. Сіроманець заліг і собі позаду Чепіжного і його коня. Василь сварив старого і хворого коня, щоб не лягав, а своїм запахом приманював Сіроманця, бо Василь хотів застрелити вовка. Так вони і лежали: кінь, Чепіжний, а поза ними вовк.

Вовк звівся на лапи. Не встиг Чепіжний ойкнути, як вибита з його рук рушниця полетіла в кущі, і Сіроманець задихав над ним. Вовк загнав Чепіжного по шию в озеро і сам сів на березі. Чоловік кричав, що замерзає, що це він перебив Сіроманцеву зграю і вовченят, бо вовк з’їв його козу. Чепіжний вигрібся на берег і кинувся на вовка. Сіроманець збив його своїми старими грудьми у воду…

У село прилетів вертоліт. Сашко, тринадцятилітній син голови колгоспу, побіг подивитися. З вертольота вилізло шестеро дядьків з рушницями та патронташами, до них прийшов з обмотаною шиєю Василь Чепіжний. Він брехав, що прив’язав до сосни коня, щоб вбити вовка, якого описував здоровим, з величезними зубами, який обмацав кишені Чепіжного і відбрав хліб, а потім загнав у озеро. Мисливці говорили Чепіжному, щоб відпочив. Той признався, що зранку добряче випив. Прибігли з рушницями ще Шевчук з Побігайлом, всі пішли у контору. Сашко подумав, що тепер вже пропаде Сіроманець.

Сашко благав батька, що приїхав на обід, сходити у контору, бо ж нечесно: стільки людей на одного вовка. Сашкові було шкода вовка (його вовченят і зграю перебив Чепіжний і навіть отримав премію, за яку купив мотоцикл). Хлопець захищав Сіроманця, який з’їв у їхньому селі лише одну козу Чепіжного. Та батько нічого не зробив і відправив хлопця до школи.

До школи Сашко ходив далеченько, у райцентр. Всі ходили дорогою, а Сашко лісом. Сашко над лісом побачив вертоліт, а в ньому однооке обличчя Чепіжного. Вертоліт летів Сіроманцеві на погибель.

Того дня до школи Сашко не пішов, подався до яру, у якому нічого не росло, лиш будяки. Сашко приліг і думав про вовка, про Чепіжного, який вночі краде солому мотоциклом.

Коли повечоріло, Сашко став вертатися додому. Раптом відчув, що хтось дивиться йому в спину: за дубом стояв Сіроманець. Сашко задерев’янів. Сіроманець тим часом обнюхав його з ніг до голови, лизнув на куртці ґудзика і ліг на листя. Сашко потроху відторопів, прийшов до тями і сам сів навпочіпки біля Сіроманця.

Вовк потягнувся до нього мордою і ще раз лизнув Сашкове коліно. Хлопець наважився погладити вовка. Потім пригостив пиріжками з печінкою. Сіроманець провів Сашка до узлісся.

Вдома Чепіжний був злий на свого маленького собаку Геракла і поїхав у Київ купувати великого собаку. Одна бабця зрозуміла, що шукає Чепіжний і привела його у квартиру. Там був страшний дух від безлічі котів, але й була собака, велика, жовто-сіра, з могутніми лапами, грудьми, мордою. Це була Вовкодавиха, вагітна. Віз її Василь у колясці мотоцикла…

Сашко годину біг з Сіроманцем до глинищ. Колись там брали глину для будівництва, а зараз росли колючі кущі. Сашко говорив, що тут буде житло для вовка. Хлопець вибрав підходящу для Сіроманця нору, розчистив її трохи лопатою, нарвав пирію, настелив, ліг сам. Сіроманець заліз і собі. Сашко планував, що одинокий вовк згодом житиме у його домі, ніякий Чепіжний вовка не чіпатиме.

До Олександра Степановича (батька Сашка) прийшов Чепіжний просити дозволу викопати у лісі яму на вовка. Батько сказав, що краще би стріляли кабанів, які роблять шкоду у полі.

Побігайло, Чепіжний і Шевчук викопали яму у густих заростях терну. Робота була тяжка, уже пролітав сніг. Чоловіки поздряпували обличчя. Подерли одежу до кущів. Яму прикрили тоненьким пруттям, зверху притрусили сухою травою…

Для Сашка настали дні щастя і тривог. Сіроманець проводжав його лісом до школи, зустрічав його на узліссі. Одного дня Сашко відкрив, що Сіроманець сліпий: хлопець показав йому малюнки, але вовк дивився в одну точку, так само було, коли хлопець показував яблуко. Вовк ліг на землю і тихо заскімлив. Скоро мав впасти сніг, і сліди вовка буле видно.

На другий день Сіроманець Сашка не зустрів. Даремно Сашко і гукав його, і шукав слідів на снігу. Сашко побіг до глинищ. Там теж слідів не було.

А зранку Сашко почув собачий лемент. Мама сказала, що Чепіжний спіймав Сіроманця у яму. Біля контори на возі лежав зв’язаний Сіроманець. Шевчук і Побігайло зосереджено курили, кидаючи на Сіроманця значущі погляди. Чепіжний у конторі дзвонив, щоб приїхали журналісти. Сіроманця повезли до кузні. За хатою плакав Сашко.

Тієї ночі собаки подуріли: навіть Геракл завивав так, що йому темніло в очах. Чепіжний встав розігнати собак. Потім присів біля клітки Вовкодавихи і її дітей. Їх він планував використати для полювання на кабанів.

Вночі Сашко вийшов з хати, взяв садовий ніж, який тато забув його, коли восени підрізав пагілля. Снігом Сашко брів до кузні. На дверях висів великий замок. На причілку кузні ріс берест, який поклав на плоский дах кузні своє гілля. Сашко поліз на берест. Лізти не давали татові валянки, які хлопець скинув. Через дах Сашко добрався до Сіроманця. Вовк щемко задихав Сашкові в обличчя. Хлопець розрізав шнурки на горлі, на лапах і наказав вовкові тікати завтра, тільки-но відкриються двері. Сашко ще раз обійняв Сіроманця, той лизнув хлопцеві руки і щоку. Хлопець закрив дірку в даху.

Вдома, коли повертався, Сашко ненароком перекинув відро. Тато прокинувся і запитав, чи мете сніг. Вночі Сашкові знову снився вовк.

Вранці перед конторою сів вертоліт. З вертольота вийшло двоє чоловіків у білих халатах, з носилками. Чепіжний був урочистий. Приїхали журналісти з районного радіо і газети. Чепіжний брехав, що зловлений останній вовк у районі, який переїв сотні тисяч поголів’я, а в останні часи почав підкрадатися до посівів, толочив ячмені і пшеницю. Сторожиха баба Маня була вражена від такої брехні.

Чепіжний радів, що вовка заберуть в обласний зоопарк. І навіть обіцяв, що в день, коли спіймав вовка, і на восьме березня (день, коли з’їв його козу) привозитиме вовку м’яса.

До кузні вийшло старе і мале. Собаки сиділи поближче до своїх хат, наче щось відчували. Сашко, зиркаючи на кузню, ходив по подвір’ї, наче чогось шукав, заглянув у криницю, потрусив засніжену грушу, знайшов у кишені морквину, став її гризти.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Чепіжний ломом розбив замок, бо не відкривався. Відчинив двері. У кузню зайшли двоє людей з носилками для вовка і Чепіжний. А тоді вискочили назад. Люди не встигли до ладу гаразд нічого зрозуміти, як, рачкуючи, з кузні виповз сам Чепіжний. За ним поволеньки йшов вовк. Всі тікали. Вовк знехотя перескочив через Чепіжного і невеликими стрибками завернув поза кузню до лісу. Кореспондент поклацав фотоапаратом всю цю історію від початку до кінця і розреготався…

Чепіжний, Шевчук, Побігайло кинулись у вертоліт наздоганяти вовка. Коли Сашко йшов на лижах лісом у школу, вертоліт над ним знизився, бо Чепіжний подумав, що то вовк.

У школі вчителька сказала перед усім класом, щоб Сашко ходив дорогою, бо у лісі вовк. Сашко сказав, що не боїться іти лісом. Ще він запитав, де лікують сліпих людей. Вчителька сказала, що в Одесі, у знаменитій лікарні імені Філатова. Учні і вчителька не розуміли питань Сашка і засміялися.

Після уроків лісом додому з Сашком пішла Галя Грушецька: він на одній лижі, вона – на іншій. Йти було важко, бо йшов сніг. Раптом діти побачили шестеро людей з рушницями і клумками. Вони йшли на вовка.

Тим часом Сіроманець тікав у степ. Кілька разів він зупинявся, піднімав голову в небо і слухав, чи не летить вертоліт. Забіг аж до лиману. Лиман тієї зими не замерз. Вовк вирішив бігти в солоні степи, в солончаки, де хоч і немає лісів, але й мисливців не мусить бути. Сіроманець пішов на горб, де стояла скирта соломи. Біля неї вовк зловив підсвинка дикого кабана.

Чепіжний стояв у кузні і тримав розрізані мотузяччя і ремінь від вовка. Чоловік уважно оглядав кузню і нічого не розумів. Побачив Сашка і спитав, де його батько. Сашків тато і агроном Павло Миронюк саме роздивлялися фотографію в районній газеті, де Чепіжний лежав на снігу, а через нього перескакував вовк. Прийшов Чепіжний і теж побачив фото. Він лютував. А ще показав перерізані мотузки і сказав, що вовкові помогли втекти. Сашків тато і Миронюк пильно обдивились мотузки.

Сховався Сіроманець на полігоні, далеко в піщаних неродючих степах. Фанерні танки, старі віджилі машини стояли в цій мертвій зоні, – ні деревини, ні куща, сніги, та піски, та воронки від бомб.

За кілька днів Сіроманець вивчив графік тренувань і спокійно перечікував у воронці. Зате по ночах було тихо. Тільки з харчів були миші-полівки та й усе. Інколи який заєць забігав.

Одного разу, коли літаків прилетіло особливо багато і вовка разом з його воронкою підкинуло в небо, він оглух. З тієї миті прильоту літаків він не чув своїми запечатаними вухами. Згодом на полігоні настали канікули, літаки не з’являлися, і вовчі вуха наче відійшли. Він став навіть тихенько наспівувати собі під ніс і слухав хоч щось, принаймні свій голос. Та випали сильні сніги, важко було шукати їжу. Сіроманець охляв.

Коли підморозило, Сіроманець зрадів, але на лапи зіпнутися не міг. Він ліг на спину і покотився з горба покотом.