Стислий переказ, виклад змісту

Марія Матіос

Майже ніколи не навпаки

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

НОВЕЛА ПЕРША. ЧОТИРИ – ЯК РІДНІ – БРАТИ

У селі Тисова Рівня живе родина Чев’юків. Якоїсь ночі Кирило – батько сімейства, розмовляє зі своєю дружиною Василиною про те, що їхня невістка Одокія (по-домашньому Доця) потребує допомоги. Вона вагітна вчетверте і просто тліє на очах. Кирило переживав, що коли невістка помре, Павлові треба буде женитися, а він уже з трьома дітьми. Кому чужі діти в голові?

Василина після цієї розмови не могла заснути. Свекруха не дуже святкувала першу невістку через тверду, мов камінь, любов до Доці свого найстаршого й найдобрішого сина Павла. Самій Василині хотілося любові від чоловіка, але раптова хвороба підтяла Кирилові чоловічу силу, так, ніби її й не мав ніколи. Кириловий тато став батьком у 75 років, а тут… Ото й злоститься потайки Василина на невістку мало не з першої днини, бо невістка має з Павлом те, що свекруха давно забула. Та кому про це скажеш?!

Отож Василина пішла по ворожках і знахарях, як наказав їй Кирило. Проте ні знахарство, ні служби Божі не помагали невістці. Доця гасла на очах, лише живіт ріс. Свекруха боялася, щоб не вродилася каліка.

Якось Кирило наказав Василині скликати усіх дітей. Василина беззвучно заплакала, бо Дмитрика покликати не могла: він помер. Три Чев’юкові сини – Павло, Андрій та Оксентій – однакові, як три краплі води, зібралися в батька. Усі помолилися за душу Дмитрика, і тоді батько почав ділити синам землю.

…Про Дмитрика після його страшної смерті в хаті Чев’юків не говорили. Хлопець помер, не маючи й двадцяти років. Кирило віддав би маєток, аби лише дізнатися ім’я нелюда, який упокоїв його невинну дитину.

“У світі завжди одні люди вбивають інших людей, а якісь інші люди в цей самий час – люблять іще інших. А ще інші – ненавидять тих, хто любить. І не можуть собі дати ради ні перші, ні другі. Ні з любов’ю. Ні з ненавистю. І майже ніколи не є навпаки”.

…Коли Іван Варварчук пішов воювати за Франца-Йосифа, його молода дружина Петруня залишилася сама з великим господарством. Не справляючись, попросила допомоги у сусідів Чев’юків. Вони Петруню пожаліли, бо і їх найстарший син Павло теж стояв за Цісаря на фронті. Договір між Кирилом і Петрунею склали простий: наймолодший син Дмитрик доглядає Варварчукову худобу, а за те Чев’юки візьмуть собі сінокіс, два тури отави і дві копи кукурудзів.

Тихий і робітний Дмитрик, з якого ніколи не чути було зайвого слова, зранку до вечора працював у Петруні. Одного осіннього полудня молода ґаздинька полізла на горище стайні по сінце для теляток. А Дмитрик, що поїв із цебра корову, подивився догори, при тому не встигнувши заплющити невинні, але видющі очі не займаного ще парубка… Двоє людей, іще вчора чужі, а сьогодні – збожеволілі від наглого пожару в крові, легко й бездумно позбулися своїх голів. Якось коханців побачив Андрій Чев’юк – брат Дмитрика.

Коли Іван Варварчук навесні вернувся з війни, Андрій ніби випадково перестрів його і все розповів. Вдома Іван Петруню не бив і чекав, поки не переконався, що черево її порожнє. З Кирилом Чев’юком Іван випив добрий могорич за поміч і подарував австрійський бінокль.

А на літнього Йвана Купала Варварчук запросив двох Чев’юків – Андрія й Дмитрика – та ще свого товариша з війни Григорія Кейвана на храмове свято. Свята в хаті не було. Петруня з опущеними долу очима крутилася між піччю й столом кволо, ходила, ніби приморена. Дмитрик мовчки дивився як не на Андрія, то на Петруню. Потім Андрій вийшов з хати і став на хвіртці за сторожа. Іван замкнув хату з середини. Далі мовчки прив’язав зів’ялу Петруню догори руками до жердки, забив квачем рот. Дмитрикові скрутили руки й ноги, уклали на дошки і зверху теж поклали дві найширші, але найтонші дошки. Іван і Григорій роззулися і почали місити ногами бідного Дмитрика, поки не почули, що кістки вже не хрускають, а хлопець навіть і не харчить. А вночі відвезли кіньми в кінець села, коло млина.

Дмитрика знайшов… Андрій і доніс на руках, безпам’ятного, під батькову хату. Але відбиті печінки й груди найменший Чев’юк відхаркував не в тата-мами, а на печі в старшого брата Павла. А Доцька дві осені й зими лікувала Дмитрика. Він ніколи не говорив про свою пригоду ні татові, ні мамі, ні Павлові, який хотів дотримати брата до смерті. Дмитрик лиш кивав головою та ворушив жовтими пальцями. Він цілими днями не спускав очей із дверей, ніби чекав звідти свого спасіння. Бувало, хотів говорити. Вечорами з Павлом. Удень – із Доцькою. А іншим разом тижнями мовчав. А коли приходив Андрій, Дмитрик щоразу, як би йому не було тяжко, всім тілом, а коли лише головою відвертався до стіни. Доцька помітила, що брати між собою за два роки не промовили й слова.

Та одного разу, коли Андрій прийшов, Дмитрик не зміг відвернути голову. І Доцька зрозуміла, що хлопець помирає. Як тільки Андрій пішов, вона закрила полотном вікна, вигнала дітей надвір, замкнулася зсередини, напарила отави й жмутиком молодої вовни почала обмивати зболіле Дмитрикове тіло. Хлопець плакав. Жінці уже вчувався запах смерті. Вона не соромилася Дмитрикового голого тіла, обмила його теплою рум’янковою водою, не перестаючи гладити зморщену шкіру. Дмитрик признався їй, що вмирає через Петруню, бо любився з нею, поки Іван був на войні. А Досі радив стерегтися Андрія, бо той перестрівав колись Петруню: і за дівки, і коли Іван на війну пішов. А Петруня дала Андрієві межи очі. Дмитрикові жаль було, що Грицько Кейван – його хресний батько, бив його тоді. Дмитрик просив Доську нікому не говорити про це, хай люди думають, що він впав з млина.

…Кирило розказував свій заповіт. Його з Василиною мали дотримувати до смерті Павло з Одокією. Хату, п’ять фальчів поля на Лугах і три фальчі пасовиська в Ямі Кирило заповів Павлові. Три фальчі лісу на Посічі і полонину в Кісному, що мали відійти Дмитрикові після женіння, Кирило віддав Андрієві. “Дмитрик з того світа буде просити Бога за тебе, Андрію…” – повторив два рази Кирило. А Оксентію Кирило давав поки ще дві пари волів, троє коней і літню стайню на Випчині. Батько просив Оксентія приборкати жінку Єлену, що волочилася з іншими чоловіками, і просив подарувати йому онуків. Кирило дав кожному сину документ, посвідчений нотарем у Вижниці. По поведінці Андрія і Оксентія було видно, що їм мало того, що дав батько.

…Відколи не стало Дмитрика, Доці роками, з ночі в ніч, снився вогонь. Вона відбивалася від пожару, але не плакала і не кричала. Якось прокинулася через цей сон. Під боком рівно дихав нароблений за день Павло. А крізь відхилені двері із сусідньої кімнати посопували діти. Доцьки пішла випити води і у вікні побачила Дмитрика. Його моторошна тінь чомусь тягла руки в бік батькової хати. Старі Чев’юки жили через дорогу від Павла. І Доця побачила, як з свекрової хати скотився вогонь під Дмитрикові ноги. Дмитрик стає білий, вогнистий. Він звів руки до неба. Доця почала молитися. Дмитрик не зникав, він кликав на допомогу. Хата горіла, але з неї вибігли радісні Андрій з Оксентієм… На ранок Доці приснилася риба. Вона знала, що риба жінці в сні – до дитинки. Але четверта за рахунком її тяж була христовою мукою: крім води і яблук, Доцька не могла їсти нічого. Її млоїло, навіть коли дивилася на людей.

…Василина пішла до ворожки, коли надворі було ще темно, щоб ніхто не перейшов дорогу. Не боялася зустріти лиш Мариньку-богодуху, бо то свята душа. Два рази вмирала на рівному місці – а Бог не захотів її душу взяти до себе. Ходила Маринька по світу зі складеними до молитви долонями, нікому жити не заважала. Так і до сивого волосу доходилася. Богодухою звалася, бо Богові душа її поки що не угодна. Але на перехід Маринька була добра.

Василину перестріла Крива Качка. А це було погано, треба було вертатися назад. В селі знали: від народження кривонога Василина, якій, не криючись, призвішкувалися Кривою Качкою, володіє чимось більшим, ніж простим ворожбитством. Ото й намагалися на язик, а тим паче на очі їй не втрапляти. Качка сказала Василині: “Коло вашої хати вже крутиться вогонь?! Не будьте такі безпечні. То байка, що ви великі багачі! Але ні один багач Бога за бороду ще не тримав”. Роздратована Чев’ючка повернулася додому. А Доцька того дня почула в череві перший поштовх дитинки. І їй нарешті відпустило. Без ворожки.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

…У четвер зранку Кирило наказав Василині “ладувати бебеха”, бо рушав з синами на полювання. Родина Чев’юків завжди мала м’ясо. І коли жінки в селі відмовляли своїх чоловіків від полювання, Чев’ючка не перечила. Вона любила ходити по шкурах диких кабанів, любила дивитися на здобич на возі. Батько Кирила, Ананій Чев’юк, теж був граним мисливцем. Сам Франц-Фердинанд допитувався у Василининого свекра, як він ходить на ведмедя і лишається живим. Мисливська хіть від діда й батька передалася й Андрієві. Павло ж з Оксентієм до полювання були байдужі. Але на перший клич батька всі четверо чоловіків їхали в довколишні гори-доли, щоб вернутися домів утомленими й ситими.

А Василині що? Василині добре. Ще коли б у неї такі невістки були, як сини її солодкі! А то ж не невістки – а холєра знає, що за насіння! Доцьку ненавиділа, бо Павло її любив, і дітей плодили забагато. А відтоді, як Доцька обходила Дмитрика, наче рідного, дужче не злюбила старшу невістку. Оксентієва Єлена ще більше жару свекрусі за душу засипала. Невістка кидала часто чоловіка і валандалася з чоловіками, доки не виловить її Оксентій десь у корчмі чи в такої самої, як вона. Щоправда, видно, всідається в жилах на дно і Єленина кров, бо ондечки за два роки вчинила Оксентієві троє дітей нарешті. А про Андрійчикову молодицю ненавиділа Василина тому, що Настуня була бідна. Але Василина таки вмовила Кирила відписати Андрійчикові те майно, що мало належати Дмитрикові. Андрій був материн улюбленець. І тепер Василині було шкода, що Настуня тепер обходить та облюбовує Андрійчика замість мами.

Кирило збирався на оленів разом з Андрієм і Німим. Німим був Олекса Говдя, який вернувся з цісарської війни німим.