Стислий переказ, виклад змісту

Людмила Старицька-Черняхівська

Повість “Діамантовий перстень”

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Дід сидів у глибокому англійському кріслі, курив люльку. На столі горіли дві свічки, світло від них падало на сиву дідову голову з сивими бровами і довгими сивими вусами, воно грало і на діамантовому персні, що лежав перед дідом на столі. Старовинний перстень мав чудовий блакитний діамантом, який грав усіма кольорами.У кімнаті сиділа і бабуня. Голова її притулилась до подушок крісла. Бабуня куняла старечим сном. В хаті було тихо, тут снували спогади.

Дід запитав мене, чи хочу знати історію цього персня. І почав оповідати.

І

1831 рік. Польсько-російська війна. Революція спалахнула в Варшаві 1830 року. Вона вже готувалася давно. Незадоволення зростало, бо конституційна Польща й монархічна Росія з’єднані під однією короною, не могли порозумітися. Олександр, цар Росії, обіцяв об’єднати Польщу в історичних межах 1772 року. Але свою думку він змінив, не хотів віддати полякам Волинську, Подільську та Київську губернії, а поляки вважали їх частиною Польщі. Почалися з боку Росії утиски й приборкання конституції Польщі. Поляки почали створювати таємні організації. Коли на російському престолі осів Микола Перший, відносини погіршали ще більше. Микола І ввів у Польщі цензуру. А після повстання декабристів у Росії, коли виявився зв’язок польських таємних товариств з Південним Товариством, почалися репресії.

У Європі теж повставали народи. Спалахнула революція у Франції. Микола Перший вирішив оголосити війну Франції і воювати силами Польщі. З Францією Польща воювати не могла. Так спалахнуло повстання у Варшаві.

Російське військо було знеможене після війни з Туреччиною. Польща мала на той час перевагу: тридцять п’ять тисяч польського війська. Це військо сильне, здорове, охоплене великим патріотичним піднесенням, палало і рвалось до бою. Але не знайшлося проводиря. Хлопицький не виправдав надій польського народу, тратив час на дипломатичні порозуміння з Петербургом. Зрештою, Хлопицький зрозумів, що війна невідклична, і зрікся свого диктаторства.

Ліберальна частина російського офіцерства, та, що не забувала заповітів декабристів, підтримувала поляків. Дід, який у той час був ротмістром у російські армії, надіявся, що польська революція перекинеться і на Росію, а лозунг “воля й знищення кріпацтва” може підняти народні маси і козацтво.

А тим часом армія російська сунула до Царства Польського, і 6 лютого 1831 року фельдмаршал Дибич перейшов польський кордон. Зійшлися дві армії на Гроховому полі: армія народу, що вийшов на смертельний бій за свою волю, і слуги царські, що вийшли з наказу царського. Дід, а тоді ротмістр Лисенко, сказав, що зійшлися вони на Гороховому полі з поляками, які були справжніми героями. Полягло чотирнадцять тисяч поляків. З російського боку не менше. Коли б не героїзм польських солдат, війну було б скінчено на Гроховім полі.

Дід сказав, що не забуде однієї картини: один сивий польський командир кинувсь наперед. Хтось з росіян одним змахом палаша одтяв йому з шаблею руку. Але він не впав. Спливаючи кров’ю, він озирнувся до своїх і крикнув: “Поляки! До зброї! За матку отчизну!”.

Фельдмаршал Дибич похвалявся задушити Польщу за два тижні. Але він загубив всю справу. Не здобув перемоги під Гроховим, повів всю кампанію помацки. “Обережність і запопадливість” стали девізом російської армії. Його непевність, зневірливість, ремство починали розпливатися по армії.

Дід жалів, що зараз солдати не такі мужні, як колись. Колись в Росії солдат служив двадцять п’ять років, розумів поезію війни. А тепер командири звуть солдат просто “гарматним м’ясом”.

Щастя Дибичеве, що й полякам не повезло: їм теж бракувало талановитого, завзятого командира. На щастя поляків і на Литві, і на Вкраїні закипіло повстання. Це було повстання власників, шляхти, духовенства, учнів, жінок і дітей, але в повстанських частинах було багато й селян, змучених панами.

Невдача на Гроховому полі спантеличила росіян, до того ж, гуляла холера. Солдати сиділи, чекали та полоскали ромом кишки від холери. А вся європейська преса підтримувала поляків, вихваляла їхній героїзм.

У Лисенковому полку було двоє чоловіків, які бурно підтримували плани Росії: ротмістр Жолтков і поручик Шлітер. Жолтков ненавидів “лібералістів” всіх фахів. Кінь, команда, наказ, ром – на тім кінчався його світ. Шлітер належав до зрусифікованих німців. Надзвичайно акуратний, пунктуальний, з вилизаним рудуватим волоссям і такими ж рудуватими вусами і холодними сіро-зеленими очима. В душі він був страхополохом. До солдат він був надзвичайно жорстокий, і вони ненавиділи його. Холодний, акуратний, стриманий, ненавидів всіх, що горіли молодим завзяттям, мали поспіх в жінок, в товаришів, – і в першу голову ненавидів ротмістра Лисенка.

Одного вечора всі солдати, а з ними і Лисенко, збилися до старої шопи. Курили і читали європейські газети, які підтримували Польщу. Найбільша група солдат зібралася біля Жолткова. Шлітер стояв за ним, підтримував його. Шлітер питав, чому не повстають в Пруссії, в Австрії, адже там німецький режим не м’якший, ніж в Росії. Ці слова обурили Лисенка, який сказав, що треба поважати націю, що виступає за волю. Шлітер не знав, що Лисенко має українське походження (був з Полтавщини) і належить до лібералістів. А коли Шлітерові сказали, що народ повстає за волю, за відміну кріпацтва, той заревів, зриваючись з-за стола. Жолтков кричав: “Ми їм покажемо “Польску”!

Раптом до шопи прибіг молодий офіцер, жвавий, веселий, рум’яний, завжди закоханий підпоручик Турута. Він сказав, що прибув Денис Давидов – відомий і одчайдушний партизан. Прибуття його знаменувало початок партизанських дій. Давидов прийняв команду над Лисенковою частиною, яку прикомандирували до корпусу генерала Ридігера.

Польський генерал Дверницький мав завдання з’єднати всіх волинських повстанців, перейти на Поділля, тоді всіма об’єднаними силами вдарити на росіян. Коли генерал Ридігер зрозумів плани Дверницького, то напружив всі свої сили. Дверницький поспішав щодуху, росіяни його наганяли. У Володимирі-Волинському було багато повстанців. Давидов кинувся на Володимир, щоб захопити всіх. Лисенко був з ним. Ротмістр не раз бачив січі, атаки, але такого, як у Володимирі, ще не зустрічав. Більше трьох тисяч повстанців зібралось під Володимиром. А на чолі повстанських частин стояв молодий багатий граф Людвіг Стецький разом зі своєю молодою красунею графинею, вона брала участь у всіх військових подіях.

Повстанці у Володимирі не сподівались ворога, бо думали, що він насідає на Дверницького. Спокійно стояли повстанці табором за містом. Давидов налетів на поляків і зразу одрізав їх від міста. Оточили графа Стецького. Кіннота польська почала відступати. Велика частина повстанців скупчилася в місті. Та врешті, місто захопили росіяни.

Місто запалало. Ротмістр Лисенко в’їхав у місто, коли справу було вже закінчено. За Лисенком їхав Турута. Будинки палали, лежали купи трупів, на широкій площі козаки захоплювали костьол. Серед костьолу з хрестом в руці в повному облаченні стояв ксьондз, жінки стояли навколішках круг нього. Лисенко поїхав далі, не дивлячись, як вбивали ксьондза і жінок.

На одній вулиці був гарненький будинок, який палав. Круг будинку стояли донці, реготали. Там стояв і Шлітер, козаки говорили, що викурюють з хати лисичку. Лисенко глянув у вікна будинку. Там була жінка, в руці вона стискала ножа. Лисенка гидка сцена обурила. Він зіскочив з коня, кинувсь у вікно, схопив жінку і перекинув її через вікно, ледве не поплатившись життям, бо обвалилася стеля.

Жінка лежала зомліла. Дороге діамантове кольє поблискувало на шиї. З її обличчя, з постаті, з убрання знати було, що вона належить до чільного шляхетства. Це була дружина графа Стецького. Шлітер сказав, що вона належить йому. Але Лисенко сказав, що вона – жива, якби була мертва тоді б була Шлітерова. Лисенко наказав поручику Туруті відвезти жінку у штаб. Лисенко не знав, чи звали графиню Катериною, чи ні, але хтось пустив дотеп, що поручикові Шлітеру за “гаряче діло” при штурмі костьольного будинку дано ордена святої Катерини Великомучениці. Шлітера прозвали “кавалерственною дамою”. А Лисенко придбав смертельного ворога.

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

II

Дід помовчав, гукнув Микиту, щоб набив люльку й провадив далі.

Російські війська гналися за Дверницьким, щоб не допустити його на Поділля. Число повстанців зростало. Вони збиралися на Уманщині, Білоцерківщині. Все кипіло на Правобережній Україні. Тому і поспішав так Дверницький на Поділля.

Генерал Ридігер мав менші сили, ніж Дверницький, але поляки були втомлені. Ридігер вираховував вірно і рух, і сили, і заміри ворожі. Здавалося, що він і Дверницький грають в шахи.

Крім Шлітера і Жолткова, російські офіцери виявляли потай своє незадоволення. До того ж повстанці залишали білі прапори з написами: “За нашу і вашу вольность”, або відозви, де ляхи пояснювали, що б’ються за отчизну, за волю, і радили обернути шаблі проти царського уряду й добувати собі волю. Над російськими вояками маяло оте слово “отчизна”.

Дверницький мав уже ввійти до Кременця, та, незважаючи на все його завзяття, Ридігер заступив йому шлях. Зчинився останній бій під Баремелем, і Дверницький, щоб врятувати своє військо, мусив перейти австрійський кордон. Пішак Дверницький зійшов з шахівниці.

Тим часом відбувся Остроленський бій з повною перемогою Росії. Від холери помер фельдмаршал Дибич. В липні прибув новий фельдмаршал граф Паскевич, і з його прибуттям почали готуватись до наступу, до штурму Варшави. Частини, у яких був Лисенко, залишались на Поділлі і Волині, щоб вгамовувати повстанців, які переховувалися по лісах, перехоплювали російські обози, пошту, псували шляхи, палили мости.

Штаб Лисенкового полку став у одному містечку. По сусідніх селах і панських фільварках ставали солдати. Лисенко опинився в одному селі, що належало великому магнатові графові Ружмайлу. Як казали, село було осередком всього повстанського руху в повіті, тому ротмістр мав добре пильнувати і знайти князя Порецького – голову повстанців, що переховувався в цих лісах.

Лисенко був радий пожити більш-менш спокійним життям, відійти від полку, від суперечок з Шлітером і Жолтковим.