Стислий переказ, виклад змісту скорочено
НІЧНИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ
Тієї ночі мрячив дощ. 12-річна Меґі не могла заснути. Під подушкою в неї лежала одна з її улюблених книжок, яку вона почала читати. Дівчинка сіла у ліжку і розгорнула книжку. Та щоб читати, потрібно було запалити світло. У шухлядці нічного столика Меґі тримала коробку сірників. Батько, з яким жила дівчинка, і якого вона називала Мо, не дозволяв їй запалювати вночі свічок. Вогню він не любив і часто казав, що вогонь пожирає книжки.
Коли Меґі піднесла запаленого сірника до свічки, за вікном почулися кроки. Дівчинка дмухнула на сірника і крізь шибку виглянула надвір. Вона побачила мокрого від дощу чоловіка, який дивився на їхній будинок. Чоловік зазирнув Меґі просто в очі, і вона босоніж побігла у кімнату батька. Мо ще не спав, він читав. Мегі сказала татові, що надворі хтось є. Батько не повірив, однак рушив за нею.
Мо виглянув у вікно і сказав, що це прийшли до нього, а Меґі наказав лягати спати. Батько поквапився з кімнати, а дівчинка стривожено подалася за ним. Уже в коридорі вона почула, як батько кликав: “Вогнерукий!”. Меґі не пригадувала, щоб коли небудь чула таке ім’я. З темряви вийшов чоловік у мокрому пальті. Дівчинці здалося, ніби з-за плеча в нього виткнулася невеличка хутряна голівка, принюхалась і сховалася назад. Меґі здивувало, що гість назвав її батька Чарівновустим.
Незнайомець так пильно приглядався до Меґі, що збентежена дівчинка не знала, куди очі подіти. Вона помітила, що мокра чуприна Вогнерукого сягала майже до плечей, а неголена щетина на обличчі була руда. Крізь коротку щетину було видно три довгі бліді рубці. Зі слів гостя Мегі зрозуміла, що він її знає і бачив, коли їй було 3 роки.
Батько повів Вогнерукого до майстерні, а дочці наказав йти спати. Дівчинка помітила тривогу на обличчі батька і попросила його прогнати гостя. Мо пообіцяв, що коли вона прокинеться, його тут уже не буде.
Меґі не пішла спати, а припала вухом до дверей майстерні і прислухалася. Вогнерукий говорив, що на слід Мо натрапив Каприкорн. Батько відповів, що він з Меґі знову переїде в інше місце. Гість запропонував Мо самому з’явитися перед Каприкорном і віддати тому, що належить. Вогнерукий казав, що може відвести Мо до Каприкорна, але Мо хотів подумати і вирішити завтра. Чоловіки домовилися, що Вогнерукий прийде завтра опівдні.
Мо зайшов до кімнати Меґі і відразу зрозумів, що дочка не спала і все підслухала. Дівчинка почала розпитувати, але батько не дав жодної відповіді.
Аж багато згодом дівчинка збагнула, що насправді біда почалася не цієї ночі. Цієї ночі вона лише повернулась.
ТАЄМНИЦІ
Коли Меґі прокинулась, була 5 ранку. Дівчинка побачила у своїй кімнаті Мо, який уже складав її речі у валізу. Батько сказав, що сьогодні їм треба їхати. Мегі нагадала, що вони не можуть їхати, бо канікули у неї аж через тиждень. Та батько відповів, що вони щось придумають, бо хіба їй вперше кидати школу, коли він дістає замовлення й мусить їхати. Так траплялося навіть досить часто. Коли якомусь букіністові, колекціонеру чи якійсь бібліотеці потрібен був палітурник, запрошували Мо. Щоправда, на думку Меґі, слово “палітурник” не дуже пасувало до батькової професії, і кілька років тому вона змайструвала на двері його майстерні табличку з написом: “Мортимер Фольхарт, книжковий лікар”.
Батько розповів, що вони їдуть до маминої тітки, яку звати Елінор. Колись вони до неї вже їздили, але тоді Меґі була ще зовсім маленька. Елінор жила біля одного з озер на півночі Італії. Їхати туди годин 6-7.
Поки Мо пакував ще дещо в майстерні, Мегі складала у свою скриньку книги, які хотіла взяти з собою. Цю скриньку зробив колись Мо і написав на ній “Скарби Меґі”. Мо завжди говорив, що коли дочка берез собою книгу, то стається диво: книжка починає збирати її спогади. Меґі щоразу брала з собою книжки ще й з іншої причини. У чужині вони були для неї наче домівкою. Вибираючи книжки, Меґі згадала, що батько чомусь жодного разу не читав їй вголос.
Дівчинка зайшла в майстерню, коли батько саме загортав у пакувальний папір якусь книжку. Вона була не дужа велика й не дуже товста, блідо зелена лляна палітурка пошарпана… Однак роздивитися щось більше Меґі не встигла: Мо, щойно вгледівши доньку, поквапно сховав книжку за спину.
Вони не прожили в цьому старому дворі ще й року, а вже знов їхали. У Мо був автобусик. Меґі ніде не спалося так солодко й міцно, як у ліжку, що його в автобусику змайстрував для неї батько. Меґі любила свого автобусика. Та цього ранку сідати в нього вона не поспішала. Дівчинка відчувала, що сюди вони ніколи не повернуться. Ні з ким не попрощавшись, вони рушили, та біля воріт їх уже очікував Вогнерукий.
НА ПІВДЕНЬ
Вогнерукий вигулькнув перед автобусиком так несподівано, що Мо мало не налетів на нього. Коли Мо вийшов з автобуса, Вогнерукий нагадав, що вони домовилися зустрітися, і він не дасть пошити себе в дурні. Вогнерукий нагадав, що якось розшукував Мо аж 4 роки, але все-таки знайшов. Він говорив, що хоче їхати з ними на південь, бо чув, що Каприкорн і досі на півночі.
Меґі зовсім не хотілося, щоб Вогнерукий їхав з ними. Та досить було їй лише поглянути на батька, і вона зрозуміла: його відповідь буде інша. Мо мусив погодитися, бо, за словами Вогнерукого, був винен йому щось.
Коли всі всілися в автобусі, Меґі раптом запротестувала: якщо їй нічого не пояснять, вона нікуди не поїде. Дівчинка відчинила дверцята й вистрибнула з автобусика. Батько не спішив щось розповідати, тоді Вогнерукий підійшов до неї і сказав, що Каприкорна вона колись бачила, але не пам’ятає, бо була маленькою. Каприкорн найбільше любить насилати на людей страх. Його поплічники розносять той страх. Каприкорнові люди полюбляють вдягатися в усе чорне, тільки їхній ватажок носить білу сорочку під чорною курткою. Мо має одну річ, яку Каприкорнові страшенно кортить мати.
Вони рушили в дорогу, і Вогнерукий познайомив Меґі зі своїм улюбленцем. Завбільшки тваринка була майже як кролик, але стрункіша. Звали її Ґвін. Меґі зауважила, що тварина схожа на куницю. Коли Вогнерукий дозволив погладити тваринку, дівчинка намацала за її вушками малесенькі ріжки. Згодом Вогнерукий заснув на ліжечку дівчинки, а вона спитала батька, що Каприкорнові від нього потрібно. Мо відповів, що книжку, але її не можна віддавати.
БУДИНОК, ПОВЕН КНИЖОК
Ввечері вони прибули до тітки Елінор. Її будинок був більшим, аніж та школа, до якої Меґі ходила останнього року. Тітка була уже старшою жінкою, і спершу не сподобалася дівчинці. Тітка була рада побачити Мо, хоч він не попередив її про приїзд. Мо збрехав, що одна бібліотека скасувала замовлення, тож він займеться її книжками. Мо представив Вогнерукого як свого товариша і сказав, що той переночує і поїде далі, на південь.
Меґі завжди гадала, що в Мо страх як багато книжок. Та коли вона переступила поріг тітчиного будинку, то була просто вражена, бо книги були всюди. Тітка показала, котрі книги можна брати дівчинці, але з величезної бібліотеки наказала не брати жодної книжки і триматися за три кроки від полиць. Оглянувши книжкові володіння тітки, Мо сказав, що на роботу піде два тижні.
Після вечері Меґі здогадалася, що батько хоче передати тітці таємничу книжку, тому вирішила прослідкувати за ним. Мо приніс книжку з автобуса і разом з Елінор зачинився в бібліотеці. Вогнерукий теж слідкував за всім і сказав дівчинці, що Каприкорн уб’є Мо, якщо не одержить тієї книжки. Чоловік наказав Меґі увійти в бібліотеку і довідатися, що Мо і тітка надумали робити з книжкою. Меґі не встигла запротестувати і отямитись, як Вогнерукий увіпхнув її до бібліотеки.
УСЬОГО НА ВСЬОГО КАРТИНКА
Елінор і батько розглядали книжку і не помітили Меґі. Тітка говорила, що кілька років тому примірники цієї книги зникали у букіністів, і вона гадала, що її вже немає ні в кого. У її бібліотеці книга мала бути в безпеці, бо тітка вважала книги своїми чорнильними дітьми і встановила тут дорогу сигналізацію.
Раптом Елінор побачила Меґі, а та почала вимагати показати книжку і їй. Мо не хотів, але тітка сказала, що там нема нічого аж такого цікавого, і показала. Книжка лежала на пюпітрі розгорнена і не виглядала дуже давньою. Палітурка була льняна й сріблясто зелена. Між розгорненими сторінками лежала вузенька червона закладка. На правій сторінці була картинка: розкішно вбрані жінки, фокусник-вогнедув, акробати й хтось схожий на короля. Меґі погортала далі. Картинок виявилося не багато, але початкова літера кожного розділу сама була такою собі невеличкою картинкою. Один розділ починався з літери “К” у вигляді гордого воїна, на випростаній руці в якого сиділа тваринка з пухнастим хвостиком. Дівчинка хотіла прочитати, але Елінор тієї ж миті згорнула книжку.
Згодом Меґі отримала розкішну кімнату, та їй було не до того, бо вона шукала Вогнерукого, а його ніде не було.
Зранку дівчинка знайшла його на подвір’ї, він вправно жонглював м’ячиками. Він пояснив, що заробляє цим на хліб. У його сумці були пляшки, біла вата й пакунок молока, але розгледіти більше вона не встигла: Вогнерукий закрив сумку. Дівчинка сказала, що бачила Ґвіна у тій книжці. Вогнерукого це не здивувало. Він попросив дівчинку спитати Мо, чому він не читає їй вголос. А потім Вогнерукий запропонував, що ввечері покаже їй, навіщо в сумці у нього таємниче причандалля. Вони домовилися зустрітися об 11 вечора. Меґі погодилася, бо хотіла дізнатися більше про книжку і про те, чому у Ґвіна є ріжки.
Елінор запропонувала Мо обладнати йому майстерню відразу за бібліотекою. Там була невеличка кімнатка. Коли Мо почав працювати, прийшла дочка і спитала, чому він ніколи не читав їй книжок. Мо відразу здогадався, що вона говорила з Вогнеруким. Він сказав, що просто не любить читати вголос. Дочка хотіла дістати відповіді ще на багато питань, але Мо сказав, що має роботу.
ВОГОНЬ І ЗОРІ
Того ж дня тітка попередила гостей не запалювати свічки, бо вогонь діє їй на нерви, адже пожирає книжки. Вогнерукий саме грався сірниковою коробкою.
