Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Розповідь у романі ведеться від першої особи, пацієнта психіатричної лікарні на ім’я Бромден Вождь.

Частина І

У психіатричній лікарні усі вважали Вождя глухонімим. Три чорних санітари у білих костюмах кожного ранку давали йому швабру і показували, де прибирати. Вони називали його Вождем Помело та насміхалися, що такий здоровань виконував їхні накази. Насправді Вождь, який був наполовину індіянцем, не був глухонімим: він прекрасно чув. Кожного ранку він спостерігав, як приходила старша сестра відділення – пані Рекет. Вона завжди приходила з плетеною сумкою з мотузяною ручкою. Вождь вважав, що у сумці вона носила не жіночі дрібнички, а тисячі предметів для виконання її обов’язків: колеса й шестірні з лискучими зубчиками, пігулки, шприци, пінцети, обценьки, мотки мідного дроту. Цілий день пані Рекет сиділа на сестринському посту, визирала у віконечко і нотувала все, що відбувалося. Обличчя мала гладеньке, рахубне, точене, як у коштовної ляльки, шкіра – мов тілесного кольору емаль, блакитні дитячі очі, носик невеличкий, з маленькими рожевими ніздрями. Та в цього ідеального загалом творіння були великі жіночі перса.

Був понеділок, і міс Рекет звеліла чорним санітарам поголити Бромдена. Почувши про гоління, Вождь сховався у комірчині. Щоб якось заспокоїтися, він пригадував своє селище, річку Колумбію, полювання на птахів разом з батьком… Вождя схопили і потягли до голярні. Там він кричав, йому здавалося, що сестра, яка прибігла на крики, принесла свою сумку, запхала її йому в рота і проштовхнула далі держалном швабри. “…ви подумаєте: такого жахіття просто не могло бути, така страхота просто не може трапитися насправді! Та прошу вас, будь ласка… Мені ще важко, думаючи про це, тримати голову ясною. Та це правда, навіть якщо цього й не було”, – думає Вождь і хоче розповісти історію про лікарню, про сестру, про хлопців, про Макмерфі.

Після голярні Вождя замкнули в ізоляторі. Цього ранку він не пам’ятав, бо в нього запхали багато пігулок, а йому здавалося, що в пігулках були маленькі механізми, за допомогою яких пацієнтами управляли. Вождь отямився, коли почув, як відчинилися двері у відділення. Щоранку усі пацієнти сиділи у вітальні і чекали, чи ніхто не з’явиться у тих дверях. Іноді двері пускали у відділення нового інтерна, який оглядав пацієнтів, іноді приходила чиясь жінка, іноді піарник приводив гурт шкільних учительок і показував, як добре живеться пацієнтам. Але того ранку прийшов новачок, і він був непростий. Не було чути, щоб він скрадався попід стіною, а його манера говорити нагадала Вождеві його батька: голос гучний і збитошний. Але новачок зовсім був не схожий на батька Вождя: тато був чистокровним колумбійським індіянцем – воджем, а новачок був рудий. Мав довгі руді бакенбарди, а з-під кашкета визирали сплутані кучері, які давно треба було підстригти, а ще був широким. Поперек носа мав поріз, який спускався на щоку, шви були досі не зняті. На все відділення новачок зареготав, і Вождь подумав, що це перший сміх, який він чує за багато років. Новачок представився: Рендл Патрик Макмерфі. Сказав, що він азартний гравець, розповів пацієнтам, що перевівся сюди з Пендлтонської трудової колонії. Пацієнти саме грали в карти, і одному з пацієнтів, Чезику, Макмерфі порекомендував прикрити карти, бо усі бачать. Макмерфі показав свою колоду карт з п’ятдесятьма двома позами, і в Чезика полізли очі від побаченого. Макмерфі був в одязі з колонії. На голові мав чорний мотоциклетний кашкет. Він розповів усім, що устряв у колонії у кілька бійок, й суд визнав його психопатом. Та йому це подобається, бо це можливість вирватися з клятих горохових полів, на яких треба тяжко працювати.

Новачок роззирнувся у вітальні, де з одного боку сиділи молодші пацієнти, більш відомі як “гострі”, бо лікарі вважали, що їхня хвороба ще в гострій формі, тож є шанси їх вилікувати; вони розважалися рукоборством і картярськими трюками. “Гострі” взагалі багато совалися, сипали жартами й пирхали у кулак (ніхто тут не реготав) і шпигували один за одним (коли хтось бовкав про себе щось таке, чого виказувати не збирався, один з його друзяк записував сказане до великого журналу біля сестринського посту, бо це становило терапевтичний інтерес для всього відділення). У протилежному від “гострих” кінці кімнати сиділи “хронічки” (Вождь називав їх відходами виробництва Комбінату). Вони сиділи в лікарні не тому, що їх ще сподівалися направити, а просто щоб не лазили по вулицях і не псували добре ім’я закладу. “Хроніки” тут були назавжди і ділилися на “ходячих”, до яких належав Вождь (якщо їх годувати, вони здатні пересуватися), “візочників” і “овочів”. Більшість пацієнтів у цьому закладі були “хронічками”. Інколи “хроніків”, що поступали сюди, приймали за “гострих”. Наприклад, Елліса, якого так попсували Шоковою Шопою, що тепер він був прицвяхований до стіни в тому самому стані, в якому його востаннє зняли зі столу: руки розкинуті, долоні пригорщею, той самий жах на обличчі. Його знімали, коли був час їсти, або вкладати його в ліжко, або Вождь мав витерти під ним калюжу. Раклі теж був “хронік”, який кілька років тому поступив як “гострий”. Спочатку він давав копняків чорним хлопцям, кусав студенток-медсестер, отож його забрали на ремонт. Через два тижні він повернувся з синяками, очі його стали сірі, затуманені. Відтоді він сидів, час від часу вигукував: “В дупу жінку!” і тримав якусь світлину, на якій від довгого мацання уже нічого не було видно. Злих і буйних пацієнтів, яких забирали на “перемонтування”, які потім ставали сумирними (їх навіть відпускали додому), Вождь називав черговими роботами Комбінату. Елліс і Раклі були наймолодшими з “хроніків”. Найстаршим був полковник Матерсон, старий паралізований кавалерист Першої війни, який полюбляв своїм ціпком задирати спідниці медсестрам або по записах у себе на лівій долоні читати якісь історичні лекції всім, хто згодиться слухати. Найдовше у відділенні перебував Вождь – з Другої світової війни. Тільки старша сестра тут була довше за нього. “Хроніки” і “гострі” зазвичай не спілкувалися, а сиділи по своїх кутках, як подобалося чорним хлопцям. Та “хроніки”, крім Вождя, і так майже не ходили. “Гострі” розуміли, що одного дня можуть стати “хроніками”. Старша сестра так і казала, коли хтось з “гострих” вередував: хлопці, будьте чемні, співпраця – частина лікарняних правил, розроблених для вашого одужання, бо закінчите на тому боці.

Новачок Макмерфі зразу зрозумів, що він не “хронік”, тому підійшов до “гострих” і кожному потиснув руку. Від дотепів, жартів, сміху Макмерфі усім стало ніяково. “І хто з вас тут найбожевільніший? Хто тут найбільший псих? Хто за картярські ігри відповідає?” – питав Макмерфі і звертався до Біллі Бібіта. Біллі, загикаючись, сказав, що він не центровий псих, але перший у черзі. Всі залюбки підігрували Макмерфі, який шукав тут головного. “Гострі” почали усміхатися, тішитися, що відбувається щось незвичайне. Біллі сказав, що головний тут, напевно, Гардинг.

У Гардинга, млявого і нервового, було вродливе обличчя. Плечі мав широкі, але худі, й страшенно горбатився, коли хотів сховатися в собі. Долоні мав довгі, білі й витончені, іноді вони виривалися на волю і починали літати перед ним, поки він не затискав між коліньми. У відділенні його навіть обрали колись президентом ради пацієнтів, бо він мав диплом коледжу.

Макмерфі заявив, що звик бути головним: “…якщо вже мені бути психом, то тільки в гаспида найкращим”. Гардинг потиснув руку Макмерфі, давши йому можливість бути “центральним психом”. Рендл розповів, що в армії навчився грати в покер, і відтоді присвятив себе всім азартним іграм. Йому досить грати в покер, парубкувати, жити де і як заманеться, тільки б люди не заважали. Відтоді як він відкрив своє покликання, багато разів відсидів у в’язницях у малих містечках. Коли він валив ліс і бився, його розуміли: людина хоче спустити пару. А коли став картярем і бився, його вже почали вважати злочинцем і возили з буцегарні в буцегарню. Згодом він принатурився, але через рік загримів у Пендлтон, бо побитий чувак добрався до копів.

Познайомившись з усіма “гострими”, Макмерфі пішов на половину “хроніків” і почав тиснути руку усім: Еллісу, полковнику Матерсону, Раклі, Старому Піту. Тиснув руки і “ходячим”, і “візочникам”, і “овочам”. Потім він підійшов до Вождя і почав реготати. Бромден думав, з чого ж сміється Макмерфі: з індіянського обличчя і чорного лискучого волосся, чи з того, що він такий слабкий, чи він розкусив його, що він не глухонімий. Біллі сказав Макмерфі, що Вождя звати Бромден, але всі кличуть його Вождь Помело, бо санітари змушують його постійно мести. Він просто великий, двометровий, глухий індіянець. Його батько був навіть вождем племені у Колумбійській тіснині, звідси й прізвисько – Вождь. Макмерфі потиснув руку Вождю. Бромден дуже добре запам’ятав цю кремезну руку: кісточки в шрамах і порізах, долоня гладенька і туга, мозоляста, пальці товсті і дужі.

Згодом Вождь підслухав розмову сестрички з блудним оком (одне око в неї завжди дивилося через плече) і пані Рекет. Старша сестра назвала Макмерфі маніпулятором, який всіх і все використовує для своїх цілей, а в психіатричній лікарні він хоче комфорту і легкого життя, влади й пошани і, можливо, грошей.

Вождь знав, що старшу Сестру страшенно вибивало з колії, коли щось заважало її установі працювати як злагоджений, чіткий і точний механізм. Тоді вона відразу хотіла усунути перешкоду, вона це називала “впорядкувати”. Під її орудою внутрішній світ відділу був цілком впорядкований. Але біда в тому, що вона не могла весь час сидіти у відділенні. Доводилося виходити у зовнішній світ. І той світ вона теж любила впорядковувати. Вождь називав сестру і таких, як вона, Комбінатом і уявляв владу пані Рекет тоненькими дротами, що розходилися від неї на всі боки. Сестра уявлялася йому механічним павуком, який щосекунди знає, куди тягнеться який дротик і скільки струму по ньому пустити для досягнення потрібного результату.