Стислий переказ, виклад змісту
І.
Уквітчане дивовижною красою, село Вербівка розташоване на березі річки Роставиця, що посеред села переходить у широкий ставок. Назва села не випадкова, адже всі місцеві вулиці були засаджені вербами. На краю села стояла хата старого Петра Джері: “високий, тонкий, з сивуватими довгими вусами, з нужденним блідим лицем та смутними очима. Тяжка праця дуже зарані зігнула його стан. Глибокі зморшки на щоках, на лобі, поморщена темна потилиця од гарячого сонця, грубі руки — все це ніби казало, що йому важко жилося на світі”. За будинком, у тіні від груші дрімав молодий парубок — його син Микола: “Чорне волосся на голові, чорні рівні брови дуже виразно блищали на білій свиті. Запалене лице було гарне, але дуже молоде”. Крізь сон юнак чув тоненький голосок дівчини, що співала пісню, а як прокинувся, то побачив по інший берег річки юну красуню, що набирала воду. Їх погляди зустрілися, проте Микола не впізнав дівчину — вона була не місцева.
Біля хати сиділа стара Джериха із якимись жінками та вихваляла свого сина, що він уже навчився читати та писати, що хлопець співає у церкві, чим дуже радує матір; єдине, що непокоїло жінку — пора б уже весілля для сина влаштувати. Перебравши всіх дівчат у селі, обрали у наречену Варку — доньку заможного чоловіка у Вербівці. І хоча сам Микола був убогим, мати не вважала проблемою таку соціальну нерівність, адже син у неї був першим красенем і усі дівчата поглядали на нього. Коли хлопець почув про Варку, перед очима у ного з’явилася та дівчина з берега, про яку він не міг забути. Розмову перервав осавула, який їхав по селу та роздавав роботу на завтрашню панщину.
Ввечері мати знову завела розмову про одруження, але Микола був засмучений, що жінка вихваляє якусь Варку, а не ту чорноброву дівчину із коромислом на березі річки. Парубок довго не міг заснути, коли почув дівочий спів на вулиці за річкою. Хлопці та дівчата збиралися на вечорниці. Микола все чекав, що сюди прийде і та дівчина, але на нього чекало розчарування. Почувши розмови інших, він дізнався, що вона приїхала сюди з іншого села працювати наймичкою.
Але наступного дня дорогою на панщину, серед гурту дівчат він побачив цю загадкову дівчину — він одразу ж її впізнав. Ім’я його нової знайомої було Минодора (історія каже, що через сварку з батьком дівчини, піп надав їй таке ім’я), але через те, що ніхто не міг запам’ятати його, то усі називали дівчину Нимидорою. Під час праці на панщині вона розповіла Миколі про все своє життя: рано залишилися сиротою, до себе її взяв дядько, дружина якого ставилася до неї гірше, ніж до чужих людей, з самого малечку працювала тяжко і часто згадувала матір — мріяла, що якби та була жива, то мала б Нимидора зовсім іншу долю. Іноді дівчина замовкала, думаючи про те, що говорить про себе незнайомому хлопцю аж занадто багато, але його глибокі чорні очі вселяли у неї довіру. Розповіла і про сім’ю, де зараз працює наймичкою: господар Кавун гарно та ласкаво до неї ставиться, а проте жінка її завжди знайде за що насварити та накричати на бідолашну.
Якось вночі Нимидора втікла із хати до коханого, а коли повернулася, то їй довелося лізти по драбині, яку Кавуниха уквітчала колючками, на горище, а звідти в сіни і до хати. Поколола собі всі руки і ноги, і коли Микола про це дізнався, то пообіцяв восени одружитися. Спочатку батьки були проти чужої дівчини, але згодом, розпитавши про неї у присілку, де жив її дядько, погодилися на весілля. Для того, щоб весілля відбулося, треба було подолати багато труднощів: узяти дозвіл пана із того присілка, де раніше жила Нимидора, адже той не хотів віддавати дівчину просто так — він погодився лише тоді, коли якийсь парубок із присілка засватав дівчину із Вербівки; треба було знайти гроші для оплати вінчання та весілля загалом, але, на щастя, весілля відбулося. Хлопці та дівчата гуляли від душі, поки не приїхав осавула, сповіщаючи про завтрашню панщину і, тим самим, покладаючи святу кінець. Джериха стала думати про оплату боргів і скоса поглядала на невістку, згадуючи Варку, весілля з якою могло б покращити їх матеріальне становище; Нимидора була дуже вправна та хазяйновита, відчувала себе дуже щасливою у цій родині, але у її свекрухи закладалися нотки ненависті до дівчині. Микола відказав, що гроші для боргу він зароблять, але через панщину у селян майже не лишалося часу для праці на себе.
Полягали спати.
ІІ.
Наступного дня батько з сином пішли молотити панську пшеницю, а мати з невісткою коноплю панську тіпати. Роботи було багато і у голові Миколи почали з’являтися думки про те, що робота така дійсно каторжна. Син запитав батька навіщо так багато хліба панові, бо, маючи хоча б мінімальну частину від цього, вони б були щасливі, а Петро лише молився, що наглядач не почув і не переповів панові. Тепер, коли Микола був одружений і мав переживати не лише за своє щастя, а і за радість своєї дружини, він все частіше ловив себе на думці, що панщина — це неймовірне зло, яке відбирає у людей час на власне забезпечення.
Відробивши панщину, Микола намовив людей пропустити згінні дні (коли громада працювала на людей, вільних від панщини) та вийти на свої поля. Пан Бжозовський почув про таке нахабство і наказав ввечері усіх вибити батогами. Після цього чоловіки повернулися додому, розповіли усе жінкам, які одразу ж залились слізьми. Микола взяв Нимидору та пішли вночі жати свою пшеницю, не дивлячись на страшенний фізичний біль. З того часу пан мав на прикметі хлопця, називаючи його бунтарем. “Сам Микола дуже змінився; бувши парубком, він сміливо дивився всім в очі, був веселий, говорючий, любив часом пожартувать; тепер він похнюпив голову; рідко сміявся, перестав жартувать, а часом було як кине на кого жартовливим словом, то ніби вогнем впече”.
Пройшло дещо більше року і Нимидора народила дівчинку Любку. На третій день після пологів, повз будинок проїжджав осавула і, побачивши, що дівчина не на панщині, вдарив її батогом по спину. Вже потім дівчина пояснила, що вона лише третій день, як стала матір’ю (а пани давали всього три дні на відновлення, а далі знову відправляли на роботу), проте удар було нанесено. Коли Микола дізнався про це, у нього міцно трималася ідея помсти.
З часом старший Джеря захворів і сили вже залишали його, але перед смертю він просив сина не чіпати пана та осавула, а просто відпрацьовувати роботу, адже із його прагнення помститися нічого не вийде і він лише накличе біду на їх сім’ю. Пшениця селян, на відміну від панської, цього року не вродила. Микола знову став намовляти людей наслідувати його приклад та у першу чергу займатися своїм полем. Коли пан про це дізнався, то пообіцяв віддати чоловіка у москалі.
Після закінчення панщини, пан зібрав людей та оголосив, що за їх додаткову працю він видасть їм скіп жита, проте він був дуже малим, тож Микола вибухнув і сказав, що вони підуть жати до графа. Чоловіка підтримали декілька інших селян. Чоловіків на добу зачинили для покарання, а проте пан, через страх бунту всього села, виділив трохи більший сніп.
По селу ходила чутка, що осавулина жінка — крадійка. Якось Кавуниха піймала її за руку, коли та хотіла вкрасти у них сало від нещодавно зарізаного кабана. Тоді жінку повели по селу з тим салом на шиї, щоб усі дізналися, що та злодійка. Коли її чоловік дізнався про це, то пішов скаржитись пану: він намовляв на чоловіків, що вони крадуть панське жито. Коли той повертався додому, то його перестріли Микола та Кавун і добряче кулаками показали правду.
Коли осавула розказав про бійку панові, то останній відразу ж видав наказ віддати кривдників та їх спільників у москалі. Того ж вечора Джеря прийшов додому і розказав про свій план дружині: він та його однодумці сьогодні тікають із села, їдуть на заробітки, а згодом, коли тут все затихне, а може й зміниться на краще, повернуться. Нимидора ледь не кляла чоловіка і благала його не кидати її та маленьку дитину, та іншого виходу не було. Вона зібрала речі та відпустила чоловіка. Довго сиділа вона і плакала, а коли підняла очі, то побачила, що все навкруги залите червоним сяйвом. Нимидора схопила дитину та з криками вибігла із хати, адже здавалося, що це горить їх будинок, але Джериха вгамувала її і показала, що пожежа ця десь у центрі села — горіло панське жито.
Поки шестеро чоловіків прямували лісом, що був освітлений пожежею, Нимидора плакала вдома та благала Миколу повернутися. Джериха аж злякалася, бо бідолашна дівчина говорила ніби з привидом, виглядаючи у вікно: “Микола стає вогнем, піднімається й летить угору! Боже мій! Він полетів до неба і вже не вернеться до мене! Пропаща я навіки! “. Стара всю ніч молилися за невістку, доки та не заснула глибоким та тяжким сном.
ІІІ.
Шлях втікачів лежав у Стеблів на сахарні. Володів ними старий німець, який записав їх вигадані прізвища та одразу відправив працювати. Жили всі працівники у казармах, що нагадували, скоріше, льохи для тварин, аніж житло для людей.
Пройшов рік, як чоловіки працювали у Стеблеві. Якось одного дня прибіг Кавун до друзів і розказав, що бачив пана Бжозовського у заїзді на краю села. Пан приїхав сюди, бо дуже багато чоловіків із Вербівки, натхненні прикладом Миколи Джері, повтікали з панщини, тож тепер він хотів переловити усіх своїх кріпаків і повернути назад. Коли Микола дізнався, що пан тут поряд, минула ненависть закипіла у ньому і він запропонував товаришам вдертися в заїзд і добряче нагадати панові за всі знущання. Так і зробили, проте пан швидко втік через горище і заховався у кущах, а більше від нього дісталося осавулі. На ранок пан із осавулою вже тікав із Стеблева, а чоловіки прямували на південь — до безмежного степу, що обіцяв свободу.
Так вони дійшли до Черкащини, де і вирішили зупинитися та найнятися знову на сахарні. Це було далеко від Вербівки, тож тут можна було не боятися переслідувань пана. Вирішено було на ніч напроситися до людей ночувати, а на ранок влаштовуватися на роботу. Обійшли дуже багато хатин, перш ніж знайти ту, де молода дівчина пустила їх у клуню. Всюди відмовляли, дивлячись на їх зовнішній вигляд — бурлаки вони і є бурлаки — і хлопцям було сумно, що їх так сприймають, адже не так давно вони і самі були хазяїнами у своїх хатинах.
