Почитати

Іван Франко — Коли ще звірі говорили (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Іван Франко

Коли ще звірі говорили (збірка)

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ОСЕЛ І ЛЕВ

У Осла було багато праці у господаря, тому він втік у ліс. Добре там було жити, але якось страшний Лев почав наближатися до нього. Осел подумав, що треба його якось обдурити, впав і лежить. Лев підійшов і став вимагати поклону, бо він Цар. Та Осел не вставав, а заявив, що це він Цар, бо на нозі має царську печать (а то було нове копито), а Лев жодних таких ознак влади не має. Лев уже майже погодився, що правда Осла, але потім сказав, що треба позмагатися, хто за годину наловить більше звірів. Тоді той і буде царем. Так вони домовилися і розійшлись. Лев побіг у ліс і зловив сарну, зайчика, ще якогось звіра. А Осел тим часом ліг, так ніби мертвий. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гуртом до нього. Тільки коли якийсь птах дуже близько підлізе, а він клац його зубами або стук його ногою, вб’є та й сховає під себе, та так хитро, що інші й не бачать. Потім забрав усю побиту пташню та й несе до Лева. Осел похвалився, що таких звірів, яких наловив Лев, легко би і сам наловив, але він ловив тих, що в повітрі літають. Тут Лев признався, що такої штуки не втне, і царем став Осел. А Лев пішов, похнюпившись та підібравши хвіст. Зустрів він у лісі Вовчика-братика, розповів про нового царя. Хотів Вовк подивитися на нового царя, але Лев боявся йти показувати. Тож Вовк сказав йому прив’язатися своїм хвостом до його хвоста, щоб було сміліше йти. Вийшли на горбок над полянкою, і Лев показав Вовкові Осла. Обертається Вовк, поглянув та як крикне: “Дурний Леве, та це ж Ослисько!” А Левові почулося, що то новий цар уже близько, як злякається! І побіг через пеньки, через ярки. Біг, біг, далі втомився, став та й озирнувся. А Вовк, який був прив’язаний до його хвоста, уже й дух випустив. І Лев подумав, що Вовк від страху помер.

ЛИСИЧКА І РАК

Якось Лисичка посперечалася з Раком, хто швидше до пенька добіжить. Рак був хитрий і учепився Лисичці за хвіст. Рушила Лисичка, біжить щодуху, аж курява здіймається. Добігла до пенька та й кличе Рака, обернувшись хвостом до пенька. “Та ось де я! Давно вже жду тебе, аж трохи за пеньок забіг”, – сказав Рак.

ЯК ЛИСИЦЯ САМА СЕБЕ ПЕРЕХИТРИЛА

Якось в лісі мисливці ловили Вовчика. Тікав Вовчик лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк попросив сховати його в мішок. Чоловік змилувався і врятував Вовка від ловців.

Та коли чоловік розв’язав мішок і випустив Вовка, той сказав, що з’їсть чоловіка, бо так у світі ведеться: старе добро забувається. Чоловік вмовив Вовка, нехай хтось їх розсудить. Пішли вони і зустріли стару Кобилу. Чоловік розповів їй усе, як було. Кобила сказала, що Вовкова правда, бо вона жила у господаря дванадцять літ, робила на нього з усієї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли постаріла, господар вигнав її. Тож правда, що старе добро забувається.

Чоловік попросив другого судді. Зустріли вони старого Пса. Той вислухав і теж сказав, що Вовкова правда. Адже Пес двадцять літ служив господареві, а коли постарів, його вигнали.

Вовк уже радів, що чоловіка з’їсть, але той випросив ще одного суддю. І зустріли вони Лисичку. Вона все вислухала, а тоді сказала, що не міг такий великий Вовк влізти в мішок чоловіка. Вовк, щоб переконати Лисицю, заліз у мішок. Чоловік зав’язав мішок і почав бити Вовка, поки не вбив. А чоловік пообіцяв Лисиці за допомогу мішок курей. Та вдома жінка порадила чоловікові запхати у мішок собачок Лиска й Рябка.

Взяла Лисичка мішок і пішла. А на за селом вирішила подивитися, скільки курей у мішку. Розв’язала, а на неї кинулись собаки. Ледве втекла у свою нору. І там похвалила свої ніженьки і вушенька, що допомогли їй втекти. От тільки хвоста не хвалила, бо він мотався сюди й туди, зачіпався то за пеньки, то за гіллячки. Висунула хвіст із нори, ще й покликала собак. А вони вхопили Лисиччин хвіст та й витягли цілу Лисичку з нори і тут же її розірвали.

ЗАЄЦЬ ТА ЇЖАК

Одного разу Їжак вийшов у поле подивитися на свої буряки. Буряки були недалеко від його хати. Їжак брав їх, скільки йому треба було, тому говорив завжди “мої буряки”. Їжакові зустрівся у полі Заєць, який саме йшов дивитися на “свою капусту”.

Побачивши Зайця, Їжак привітався. Але Заєць не відповів на привітання, а лише насміявся з кривих ніг Їжака. Вони побилися об заклад, хто швидше бігає. Тільки перед цим домовилися піти додому, трішки поснідати. Їжак прийшов додому і сказав жінці збиратися і йти в поле. На довгій ниві Їжак поставив жінку в одному кінці, і коли Заєць прибіжить до неї, вона мала казати “А я вже тут!”. З другого кінця ниви Їжак і Заєць почали бігти. Їжак пробіг з три кроки, потім повернув назад на своє перше місце. А Заєць біжить щосили. Та коли добіг на кінець ниви, аж тут їжакова жінка каже: “А я вже тут!”. Заєць запропонував бігти ще раз, але й цього разу прибіг другим. Так Заєць бігав 73 рази, поки не сконав. А Їжак гукнув на свою жінку, і обоє пішли, радіючи, додому. Після того ввесь заячий рід зарікся бігати наввипередки з їжаками.

ВОВК-СТАРШИНА

Пасся раз Осел на пасовиську та якось наблизився до лісу, а за пнем сидів Вовк, вискочив до Осла й хотів його роздерти. А Осел, дарма що його за дурня вважають, зараз надумав, що йому зробити. Він сказав Вовкові, що в селі вибирають старшину, але нікого не можуть вибрати, тому вирішили попросити Вовка. Вовк зрадів, виліз на Осла, і вони пішли в село. Люди побачили Вовка і почали його бити, він ледве втік і сховався у копиці сіна. Відпочиваючи, картав себе, чому йому забажалося старшиною стати. Та й сказав: “Шкода, що нема тут якого порядного хлопця, щоби мене здоровенним буком полупцював та розуму навчив”. А під копицею сидів здоровенний парубок з вилами в руках. Почувши це, як вискочить, як потягне Вовка разів з десять по хребту, аж Вовк і дух спустив.

ЛИС І ДРОЗД

Ішов Кабан у Київ на ярмарок. До нього приєдналися ще Вовк, Лис і Заєць. Але вночі вони попадали у глибоку і широку яму. Вилізти вони не могли, а їсти хотілося, от і Лис сказав: хто найтоншим голосом заспіває, того вони з’їдять. Зайчик зовсім тоненько запищав, і його з’їли. Тоді з’їли Вовка, бо тягнув найгрубішим голосом. Лишилися лише Кабан і Лис. Кабан швидко з’їв свою частину вовчого м’яса, а Лис трошки з’їв, а решту сховав під себе і витягав по шматочку, їв і казав, що їсть самого себе. Лис порадив Кабану прокусити собі груди та й висмоктувати помалу свою кров, щоб голод не мучив. Кабан розпоров собі груди і здох. Лис з’їв Кабана і не знав, що уже робити. Раптом на дереві побачив Дрозда, що гніздо вив. Лис погрозив йому, що з’їсть його дітей, якщо не визволить його з ями. Дрозд полетів лісом, почав збирати палички, гіллячки та все в яму кидати. Кидав, кидав, поки Лис по тих паличках із ями виліз. Тоді Лис наказав птахові нагодувати його, бо з’їсть пташенят. Дрозд вивів Лиса з лісу. Польовою дорогою баба саме несла в поле їжу для чоловіка. Дрозд почав відволікати бабу, а Лис тим часом добре наївся того, що в горшках було.

Потім Лис почав вимагати напоїти його. Пішли вони на дорогу, де саме їхав чоловік, що віз воду капусту поливати. Дрозд почав сідати коням на голови, чоловік зганяв птаха. А коли Дрозд сів на бочку з водою, чоловік вихопив ручницю і так луснув по бочці, що вона гепнула з воза на землю, і вся вода з неї вилилася. Так Лис напився води, а розлючений чоловік поїхав додому.

Згодом Лис захотів, щоб Дрозд насмішив його. Вийшли з лісу знов на польову доріжку, Лис засів у житі та й жде. Аж ось їде дорогою той самий чоловік, що їхав з водою: сам сидить спереду, а ззаду сидить його синок з паличкою в руці. Дрозд почав сідати на чоловіка, а син почав зганяти птаха. І раз син так вперіщив батька по голові, аж тому світ замакітрився. Дрозд фуркнув і полетів собі геть. А Лис, сидячи в житі, дивився на це все і аж за живіт держався зо сміху.

А потім Лис забажав, щоб Дрозд настрашив його. Веде Дрозд Лиса попід лісом дорогою на велике пасовисько з вівцями. Пастухи сиділи в курені, а пси бігали навколо череди, пильнували овець. Дрозд почав приманювати собак ближче до Лиса, а тоді полетів прямо на Лиса. Пси за ним побігли і побачили Лиса. Наздогнали Лиса й роздерли.

ЗАЄЦЬ І ВЕДМІДЬ

Жив у лісі дужий та лютий Ведмідь, який у лісі роздирав все, що потрапить: одного з’їсть, а десятеро й так покине, тільки дарма життя збавить. Звірі боялися, що скоро в лісі не лишиться живої душі. Тому вони вислали посланців до Ведмедя з проханням сидіти в барлозі, а вони присилатимуть кожного дня одного з них. Ведмідь погодився, але попередив: як обдурять – усіх розідре.

Від того дня почали звірі день у день посилати Ведмедеві одного з-поміж себе на обід. Одного дня випало йти Зайцеві. Перелякався бідний, а поки з жінкою й діточками попрощався, то й запізнився до Ведмедя. Йшов до нього, плакав, раптом серед лісу побачив криницю кам’яну. Став Заєць над цямриною, заглядає вниз, а в нього сльози тільки кап-кап у воду. Та побачивши в воді своє обличчя, Заєць аж підскочив з радості. В його голові блиснула щаслива думка, як би йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів позбавити від цього Ведмедя.

Прийшов Заєць до Ведмедя аж надвечір, а той уже лютує, що обід запізнився. Та Заєць сказав, що прийшов пізно, бо величезний Ведмідь напав на нього та ще трьох зайців, що йшли сюди. І оце тільки він один зміг втекти. Почувши про нового Ведмедя, наш Ведмідь всю злість обернув на нового суперника, що так несподівано став йому на дорозі.

Заєць повів Ведмедя до ворога, що жив у кам’яному замку. Прийшли вони до криниці. Заєць підвів Ведмедя до криниці. Став Ведмідь над цямриною, глянув униз, аж там і справді Ведмідь. Почав Ведмідь ревіти, а з криниці теж голос йде. Ведмідь поліз у криницю на суперника та там і втопився. А Заєць побіг до звірів, все розповів, і всі раділи.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ВОРОНА І ГАДЮКА

На дупластій, головастій вербі над річкою звила собі Ворона гніздо, нанесла яєць, висиділа, а коли повикльовувалися з яєць Вороненята, стара Ворона полетіла шукати для них поживи.