Стислий переказ, виклад змісту

(Симфонія)

ПРОЛОГ

Століття — зморшка на чолі Землі:

Всесвітні війни, революцій грози…

Дніпро до ніг стежиною проліг

І котить славу в сиві верболози.

Поет став морем. Далеч степова,

І хмарочоси, й гори — ним залиті.

Бунтують хвилі — думи і слова,

І сонце генія над ним стоїть в зеніті.

Дно глибшає, і береги тікають,

Аж небо рве свою блакить високу,

І шторми піняться од краю і до краю,

Од Ленінграда до Владивостока.

З глибин сердець джерела пружно б’ють

І шумувати морю, не вмирати,

Хай ллють у нього і любов, і лють,

Тривожну шану, жовч гірку розплати.

Художнику — немає скутих норм.

Він — норма сам, він сам в своєму стилі…

У цей столітній і стобальний шторм

Я кидаюсь в буремні гори — хвилі.

І частина

ВИШНЕВИЙ ЦВІТ

І

Завірюха стугоніла, вила,

А мороз гострив свій білий ніж,

А Земля, од ляку задубіла,

На вітрах крутилася скоріш.

Щулились дороги, мерзли хмари,

В сіру безвість зносило міста,

А дуби стругалися на мари,

На труну, на віко, на хреста.

Петербурзьким шляхом, по коліна

Грузнучи в заметах, боса йшла

Зморена, полатана Вкраїна,

Муку притуливши до чола.

І намисто сипалось під ноги.

Ніби кров змерзалась на льоту.

“Сину, сину”,— слухали дороги

Тих ридань метелицю густу.

“Може б, сину липового чаю

Чи калини, рідному, бува…”

А дорога ген до небокраю —

На дорозі мати ледь жива.

Худерляє хуга хуртовинна,

Засипає снігом очі вщерть.

І біжить до сина Україна

Одганяти знавіснілу смерть.

II

Цілу ніч надворі виє хуга,

Плаче, деренчить в віконнім склі.

Ні дружини, ні дітей, ні друга —

Тільки гілка вишні на столі.

Телеграма від полтавців. М’ята.

Віє в душу запахущий дим,

Та маленька свічка тьмянувата

Тріскає і мружиться над ним.

Дві у шафі, що життя досвітять,

Ну, а там — світити вже йому

В завірюшних, грозяних століттях,

Серцем розпанахувати тьму.

Нині вишня бризнула суцвіттям —

В пляшці тепла гілочка жива…

Біль пекучий… І вона, самітна,

В цвіті вся, як в думах голова.

Ліг у ліжко. Віє чи не віє —

В заметілях весь життєвий шлях.

В свічці ледве дихають надії,

І блукають пальці в пелюстках.

V

Друге марення

З шибки впурхує в кімнату зграя горобців, всідається біля свічки і цвірінчить:

Ми — українські горобці,

Як оселедці, в нас чуби,

Вкраїнський усміх на лиці,

Вкраїнські писки і лоби.

Що нам сипнуть, те ми клюєм,

Чолом за ласку віддаєм.

Цар нас шугнув, і ми — о страх! —

Всі пурхнули по смітниках.

То служимо в своїх панів,

Як Бог велів і цар велів,

То мостимося до чужих

І в урнах порядкуєм в них,

А те, що Україна гола,-

Нам соромно за наші вола,

Ми обминаєм наш смітник —

Вже одбуяв козацький вік,-

І ми не витвори локальні,

Ми навіть інтернаціональні,

Бо як підійметься руїна

Й зачервоніє Україна,

То нам прийдеться утікати,

Щоб крильця не поопікати.

А вдалині, на чужині,

А чи в сусідськім бур’яні

Ми розпережемось орлами…

Цвірінь-цвірінь, ти будеш з нами?

Ти в нас дивись, бо спересердя

Ми поклюєм твоє безсмертя…

А то престол тобі зів’єм,

І епігонством тихо вб’єм,

В труну твою, як ляжеш спати,

Ми рідної натрусим м’яти.

Що ми свої (хай знає світ!) —

Цвірінькнем тихо “Заповіт”…

Ти — вічний? Вічні ми, борці,

Ми — всюдисущі горобці!

VI

Третє марення

Він лежить горілиць і не бачить нічого,

Тільки з хрому халяви — глум гидкий, навісний.

І підходить один, пружно виструнчив ногу,

Став на груди поетові (чи це ява, чи сни?).

І пристукує, і гатить

Каблуками кованими —

Як би серце розірвати

Гострими підковами.

Гупотить, тупотить,

Тисне, мне, вичовгує —

Злісний танець глупоти

В піні вишумовує.

Та по грудях, та по серцю,

Та по тілі білому.

Крики. Лемент: “Підсип перцю!”

В диму очамрілому.

Офіцери ходять колом,

Оренбурзький гарнізон,-

І, прошитий гострим болем,

Захлинається прокльон.

Він тужавіє мукою, биті груди розпростує,

Рве сорочку скривавлену — і росте, і росте:

І злітає мізерія золотою коростою,

Збившись в закутку шинку в павутиння густе.

І малі йому зруби, дико валяться стіни,

Дах злітає за вітром, та впину нема.

І казарми тріщать од лежачої спини,

З ляку в море пірнає пустеля німа.

І не встати йому, мов прибитий навіки,

Хоч під ним, наче хмиз, тріскотить Оренбург,

Хоч здаються струмочками вигнуті ріки

І дмушками дитячими посвисти бур.

Він кричить з переляку, бо рука вже на полюсі

Маца лисину льоду, а друга внизу.

Чорне море пізнала по козацькому голосі

І так спрагло голубить подніпрову лозу.

Голова в Петербург вже уперлась — і звідти

Сунуть армії, прямо по ньому гудуть,-

І танцює імперія, і двигтять динаміти,

Щоб дібратись до серця, в поетову лють.

А над серцем гопака

Панство з України

У червоних чобітках

Пробива до спини.

Дави його, слава Богу,

Щоб інший боявся,

Щоб іти в таку дорогу

І не замірявся.

Гоп-гоп гопака

У червоних чобітках,

У киреях вишневих,

У шапочках смушевих…

Він лежить горілиць. Гасне свічка поволі.

Люто груди печуть, та нікого нема,

І летять на Вкраїну незагоєні болі,

Зупиняють їх грати, бо вітчизна — тюрма…

VII

Голосіння матері України

Та до кого ж я літатиму,

Кому в очі заглядатиму,

Кому квіти-самоцвіти

По долинах розстилатиму?

Відкіль тебе ж викликати?

Чи то з рути? Чи то з м’яти?

Чи з глибокої могили,

Де барвінки хрест обвили?

Які столи застилати?

Повні чари наливати,

Та й налити, пригубити,

З хрестом цокнутись і пити?

Як же тебе шанувати —

Цвіт вишневий обсипати

А чи жовтий лист кленовий

На віночок твій терновий?!

II частина

ВИШНЕВИЙ ВІТЕР

Вишневий цвіт

З вишневих віт

Вишневий вітер

Звіває з віт.

Йому стелилася дорога незвичайна —

Єдина у житті і в смерті теж єдина,

Крізь всі віки, загорнуті у смуток,

Крізь всі народи, сиві і весняні,-

Кругом землі йти на плечах братів.

І до труни з кленового безсмертя

Шекспір підходить з глибини століть

І, чорний плащ відкинувши рукою

(На грудях заряхтіли діаманти,

Мов зорі на небесному чолі),

Схилився до землі, поцілував у лоб —

Війнулося волосся над труною.

Застиг в мовчанні, вічний, як життя.

Війнуло подихом насичених терзань —

Рішуче звівся буряний Бетховен.

Левиний чуб із чорних блискавок

Упав на груди вогняного брата —

Вислухав громи в Тарасовій душі.

Стрункий, і чистий, і легкий, мов птах,

В устах затисши білий цвіт черешні,

Плив на вітрах гарячо-мудрий Пушкін.

І полилось волосся кучеряве

На мудрі руки сивого борця.

І скинув Гойя вороний циліндр,

Поставу згорблену ніс крізь тривожні хмари

З совою на широкому плечі.

У кожного рукав пов’язаний хустиною

З яскравим українським вишиттям.

Взяли на плечі дорогу труну.

Вишневий цвіт

З вишневих віт.

Вишневий вітер

Звіває з віт.

І замість свічки палахтіло сонце…

Вишневий плід

Здивує світ,

Всміхнеться сонцю

На крилах літ

В Тарасових натруджених руках.

І доки світ

У плині літ —

Вишневий вітер,

Вишневий цвіт.

У кругосвітній похорон пішли,

Щоб зупинитись на горі Чернечій.

Йшла вперше Україна по дорозі

У глибину епох і вічних зльотів —

Йшла за труною сина і пророка.

За нею по безсмертному шляху

Ішли хохли, русини, малороси,

Щоб зватись українцями віднині.

Вишневий цвіт

З вишневих віт

Вишневий вітер

Звіває з віт.

Літали ластівки й снували за собою

Години й дні, журбою перевиті.

А з купола захмарених небес

Глибинний реквієм схилявся до землі,

І очі смутку зазирали в душу —

Йшла Україна в глибину століть

З народами весняними і сивими

Плече в плече в незвідані краї.

Вишневий плід

Здивує світ,

Всміхнеться сонцю

На крилах віт.

Гора Чернеча стала на коліна,

Взяла труну безсмертну в чисте лоно,

І вічність тополина стала поруч,

Вишнева весняна пора.

Летять стежини до Дніпра,

Летять хмарки, летять дороги,

Зібгавши куряву під ноги.

Летять студенти і монахи,

Летять мундири і папахи,

Летять солом’яні брилі,

Летять кленові костилі,

Летять берлини і підводи,

Летять віки. Летять народи.

Вишневий вітер на землі.

Вишневі думи на чолі.

І доки світ

У плині літ —

Вишневий вітер,

Вишневий цвіт.