Стислий переказ, виклад змісту
Пролог
Прологові передують два епіграфи: з поеми Т. Шевченка “Марія” та з української народної думи “Бідна вдова і три сини”. Таким чином епіграфи налаштовують на контраст між високим розумінням матері, оспіваним й освяченим у віках, і гіркою думою про нещасну долю матері, зрадженої синами. Саме поєднання цих думок і відображає зміст і суть поеми.
Тяжко пишу, зболено розмірковую, Словами гіркими наповнюю аркуш…
Поет відчуває, як нелегко буде йому
…намалювати її таку.
Як малювали на задану тему богове мистецтво,
Протягом тисячоліть — від Рубльова до Леонардо да Вінчі,
Від Вишгородської мадонни і до Сікстинської,
Від Марії Оранти і до Атомної Японки…
Нелегко, бо довжелезний ряд митців, які крізь століття возвеличували образ Матері Всесвіту — Мадонни. І все ж поет відчуває, що є щось, чого ніхто ще не сказав, але воно мусить бути сказане людству. Це сильніше за нього, це ніби вона, його героїня, сама водить пензлем митця:
Ти намагався її змалювати — Вона вмочила тебе в сльози і пекло, в кров і жахіття: фарби такі ти подужаєш? Розпачу вистачить? Віри достане? А без надії? А проституйованою лахміття достатку?..
Проходячи через сумніви, через вагання і острах, поет відчуває свою відповідальність перед людьми, і тому лягають зболені рядки на папір.
Я заздрю всім…
Я заздрю всім, у кого є слова. Немає в мене слів. Розстріляні до слова; мовчання тяжко душу залива. Ословленість — дурна і випадкова.
Чутливий до слова, поет розуміє, що для його задуму необхідні слова особливі, щирі, не випадкові, не заїжджені. Ось звідки оця “німота” — від бажання уникнути штампу, нещирості, зайвої пишномовності:
Я випалив до чорноти жури Свою прокляту, одчайдушну душу І жестами, німий, заговорив… Хай жестами. Але сказати мушу.
З канадської листівки
“Мадонна атомного віку” Василя Курилика, 1971
“Це прийде безжалісно до жінки з дитиною, до матері з немовлятами саме в той день…”
Лiричний герой прозою розповідає про те, як він уявляє собі наслідки атомного зараження на картині, що зображує мирний Квебек, якого насправді не торкалися таке зараження: атомні вибухи сприяють зростанню рослин, але діти, що ще не родилися, пізніше народяться вже скаліченими, бо вражені радіацією. А мати страждає від ядерного тепла, і раптом її волосся усе випадає.
“З іншою голодною дитиною, що благає її про їжу, вона може бути не без іроній названа Мадонною Атомного Віку”.
Солдатська мадонна
Розповідь солдата з будівельного батальйону
Солдати, яких відправили ліквідувати наслідки аварії на ЧАЕС, ріжуть поруділі дерева і ховають їх на глибині двох метрів під шаром піску, а думка одна: швидше б закінчити та тікати звідси, додому.
Та щоранку ми бачимо,
Як вночі тут хтось босий ступа,
На пісочку неторканому
Якась боса жіноча стопа,
Наче б хто по душі моїй
Так таємно—непрошено ходить…
Та й не по—людські це якось, адже тут ніхто не може залишатися надовго, солдатів сюди привозять лише на деякий час. А тут хтось пюпри все залишився. Хто? Чому?
Ось що каже генерал: — Матір я взяв із села. А вона мені з Києва Третій раз уже боса втекла. Хоч би взулась та взута Тікала сюди, у цей світ, А то босий,однаковий, Дуже босий вже слід.
Генерал замовк, але його слова, пронизані страшною виною, ще звучали у кожного в серці. І всі відчували однаково.
Йшли невидимі ноги І вервечку, чітку і легку, своїх босих слідів Пропечатували перед нами, Перед юними й сивими, Адурними справіку синами… А ми німо дивилися — От проява непевна яка! Може, мати ішла в саркофаг До Валерія Ходемчука?
Як з моторошшя сну
Як з моторошшя сну, Душа моя встає, Як тяжко їй Вставати і німіти, Питаю душу я: “Душе моя. Ви є?” Вона мовчить і є — Лиш годі зрозуміти. Мовчить душа з душі. Мовчить, мов цілий світ, Загорнутий в лихі В словесні целофани… Пучками голими З душі здираю лід… Як ранить пучки ті… Як душу тяжко ранить…
Варіація на банальний київський сюжет, або ж Баба в целофані — наша мати
Аж три епіграфи передують цій главі. Перший з них такий: “Корова — в багатьох старовинних і архаїчних релігіях символ плодючості, достатку і благоденства” (Міфи народів світу). Два інших взяті з “Вибуху” С. Йо-венко та В. Яворівського “Марія з полином у кінці століття”.
І де сосни, дощами спалені, Лізуть в очі лихою іржею — У якійсь несусвітній окалині Денно й нощно блукають душею. Тут і побачили з вертоліта щось дивне:
— А це що таке, я тебе питаю?
— Видно, з космосу щось занесло.
— Целофан — як скафандр, метляється скраю…
І лунають різні думки про те, звідки це взялося. Хто висловлювався за те, що то “пришельці із космосу”, хто міркував, може, з НАТО? І от спустилися на землю і регочуть. Виявилося, що ті дві загадкові істоти — баба та її корова, дбайливо обгорнуті целофаном.
А що вже корова — та теж в целофані,
Як диво космічне, суне в тумані,
Лиш роки пробились з накидки таки…
І очі в накидці — якраз там, де очі,
І отвір, щоб пастись, старій поторочі!
А взута корова в старі кирзаки…
Стали питатьу баби, чого це вона корову у чоботи взула.
— А що радіація, Ви, мабуть, не чули?! — В синових чоботах взута корова — Нехай же пасеться і буде здорова,
І бабі ще дасть до відра молока, Така запашна і молочна така.
І на питання, чому це вона з усіма не поїхала, баба відповідає, що залишилася “синам на зло!”.
Вічна материнська елегія
“Проходила по полю — Зелене зеленіє… Назустріч Учні Сина: Возрадуйся, Маріє!
П. Тичина “Скорбна мати”
Назустріч матері й справді їхали “Учні Сина” — солдати того самого генерала, взяли вони матір та у кабіну, щоб урятувати. Син докоряє матері
за те, що вона тікає з міста, адже він хотів врятувати її, дати їй спокій коло внуків. Та хіба це для неї — таке життя, коли живеш і дожидаєш смерті?
Сказала йому гордо:
— Я — невмируща мати!
Солдати дивилися, як плаче генерал, бо мати знов пішла тут и,
Де бусол і криниця, Де кіт її й корова, І де усе, що сниться Без слова, лихослова.
Не може поїхати стара з сином, бо вона мати і не в змозі зрадити, зрадити саму землю — матір усіх людей, хоч діти прирекли її на загибель.
Все плакало на сонці, Не хтіло помирати. І квітку прямо в стронцій Поцілувала Мати.
Запитання без відповіді
Всі криниці в целофанових капшуках,
Всі колодязі затушковані
Питали одне—однісіньке:
Де знайти кілометри целофану
На рукотворне київське море
Чи бодай на Десну зачаровану,
З якої Київ п’є воду?!
Соловей—розбійник
Як багатьох матерів на світі, цю матір звали Марія. Так звали й ту велику Матір — Марія. “Та зродила Христа, ця — антихриста!”
Такі гіркі слова почула вона про свого сина, що вигадав колись оту станцію. Не тямлячи себе, побігла вона додому, лишаючи заслони і кордони. Там впала, знесилена, і наснився її сон про старшого сина.
Він все це вигадав. Станцію й атом. В ночі аж світилась його голова, Не був він на кучері завжди багатим — Багатим він був на нелюдські дива.
Мати згадує, як він, дорослий і сильний, приїжджав до неї г о рибу (тому на корові його кирзаки), як говорив:
— Зробимо, мамо, тут станцію чисту, Місто зведем, де полин ба буркун.—
Свистів, як проклятий. І, мабуть, по свисту Сусіди прозвали: — Маріїн свистун.
Друга частина глави розповідає про те, яку спорожнілій Прип’яті тьохкає соловей. Це якесь божевілля: серед мертвої тиші раптом оцей соловей, такий настирний, такий недоречний, але разом із тим вічний,— як багато років, століть, співає, розриваючи страшну тишу.
Альфа, бета з гаммою — невидимі промені, І він теж невидимий — Лисий Соловей, Ще в походах Ігоря його крила стомлені, Дивляться ж безоднями молодих очей.
Мати і “христопродавці”
…Тепер на зміну нехай і поодинокого мародерства звичайного прийшло вишукане, інтелектуальне: шукають предмети старовини, найчастіше — ікони…
А. Михайленко “Корені і пам’ять Зони…”
Одинокій матері було не по собі, “душу закутувало сльотою”, і вона вирішила: змию голову дощовою водою, як колись, може, тоді полегшає. Та вода напувала землю, годувала яблуні і груші у садку — змиє лихо. Отак і зробила: “І голову змила, і вмилась, а потім лягла чистенька, аж наче вся засвітилась”. їй снився дивний сон, неначе вона молода, легка, так і летить. От тільки у розпущених косах чогось сивини багато. Але що це? її доганяють сини і виривають коси. Вона тікає відчайдушно і… прокидається від гуркоту мотоцикла під вікном. Хтось увійшов до хати.
Щось сунуло вже до хати, Ліхтарем п шмагонуло, Матір Божу стало здіймати, Скриню стару одчинило, Сорочку взяло з поликами, Дихало перегаром, Збиткувалося над віками.
Старенька задихнула від гніву — бач, ще й не пішки прийшли грабувати. Але найгірше було попереду: вона впізнала свого онука:
— Господи, та це ж Вовка! — Онук II! Син генерала! Навів, бач, “христопродавців” — Хати вони чистять повсюди.
Вона кинулася до онука, схопила його за груди, але він злякався і вдарив її, потім вчепився у волосся. Либонь, думав, ідо баба з могили, що це примара. Злодії швидко втекли, а баба залишилася сама у хаті. Далі лежала ікона, а на ній вирвана бабина коса. Подивилася Марія у дзеркало на себе лису, іронічно посміхнулася: “Ну й дівка, до пари бісу!..”
Дивились безодні зоряні Услід дорогому онуку… А сон таки справді справдився, А сон таки справді в руку!..
Материнська пісня з чоловічої душі
Не дітись, не дітись мені від вогню! О ноче, почуй мене! Днюй мене, дню! Куди не піду я, мов кінь вороний, Мене здоганяє сам хрест вогнений… Той огненний хрест, а на ньому і в нім Палає мій син у кільці вогнянім, Бо атомні цвяхи засаджено в руки. Бо губи горять од пекельної муки…
Почуття гіркої муки і розпачу від безнадії, почуття вини — усе злилося у вихорі почуттів ліричного героя:
…Дорога роз’юшена, слізьми побита, Пробита, цвяхована тяжко слізьми… На вічній дорозі розіп’яті ми…
Трактористка
На горі горить реактор — Під горою оре трактор… Не чіпайте мене. Я — трактористка.
Героїня розповідає про випадок, що стався по війні. Якось голова вилаяв тракториста:
Голова матюкав тракториста, Вздовж і впоперек. Так і сяк його смужив…
Той незворушно повернувся додому, випив води та й пішов у клуню. Але не вішатися з образи. Там у нього стояв танк. От він тим танком і розрівняв контору, поки голова під містком ховався.
