Стислий переказ, виклад змісту

Іван Багряний

Сад гетсиманський

“Отче мій! Коли можна, нехай мимо йде від мене чаша ця!..”

Ще він говорив, коли се Юда, один з дванадцяти, приходить, а з ним багато народу з мечами й дрюччям од архієреїв та старших людських… Та й узяли його…

Єванг. від св. Маттея, гл. 26.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ЧАСТИНА ПЕРША

Умираючи, старий коваль Яків Чумак хотів, щоб усі четверо синів з’їхалися додому. Сини отримали телеграми, тільки одного кликали батьки серцем, бо його слід щез у Сибіру на каторзі. Батько не дочекався синів і помер, а стара Чумачиха з 14-річною дочкою Галею чекали. До них часто приходив отець Яков, потішав стару і научав Галю. І от якось у Чумаків, коли отець читав з Біблії про сад Гетсиманський, про зраду Юди, про відступництво Петра, на порозі хати один за одним почали з’являтися сини: Микола Чумак – командир стрілецької дивізії Окремої Червонопрапорної Далекосхідної Армії; Михайло – Чорноморського флоту моряк і парторг; Серьога – військової авіації пілот і командир, ще й орденоносець. Брати побачили, що батька вже нема, а мати оголосила його заповіт: щоб брати міцно купи трималися та й найменшого брата рятували. Раптом до хати зайшов найменший брат – Андрій Чумак, інженер, авіатор. Уявлюваний замученим каторжником, обдертим, худим і нещасним, він мав вигляд гордої, сильної й високопоставленої особи. Отець Яков тихенько вийшов з хати.

Їдучи додому, Андрій і не сподівався побачити братів. Вже 6 років він не був вдома, а оце минуло 4 роки, як він утік з каторги і мандрував усім Союзом. Знав, що брати його бояться, бо він був політичним засланцем, каторжником.

Усі Чумаки сіли за стіл і поминали батька. Під час розмови брати дізналися, що Андрій втік, і налякалися, хоч він для них не був злочинцем. Старші брати почали збиратися в дорогу, бо їм ця зустріч могла коштувати не тільки служби. Андрій перепросив і сказав, що сам від’їде. Брати почали радитись, як бути. Серьога навіть пропонував забрати брата літаком і замчати “чорт його зна й куди”. Були інші проекти… А головне, було щиро, сердешно, по-братськи. Тим часом Галя побігла і покликала Катрю, Андрієву подругу з тих прекрасних років перед в’язницею й засланням. Катря увійшла, постояла і раптом, окрутнувшись, вийшла. “Вона тебе любить… Еге ж… Завжди, коли згадує, – плаче…” – прошепотіла Андрієві Галя.

Та не довго раділи брати, бо до хати увійшли сержант НКВД і міліціонер. Андрій поцілував матір, що так і не поворухнулась. Попрощався з братами і сестрою. Подивився на портрет батька, який сам колись намалював, і пішов. Мати жахливо схлипнула, а тоді перевела на синів очі, які наче питали: “Хто видав Андрія?”.

Наймолодшого Чумака завезли у будинок районного управління НКВД. Вночі Андрій згадував великодню ніч, коли вони, чотири маленьких брати, стояли у церкві біля Плащаниці… А тепер його мучило питання, хто продав його, як той Юда Іскаріотський. У камері він був сам і чув, як хтось грає “Місячну сонату” Бетховена. Мелодія нагадала йому першу любов.

Опівночі Андрія привели у кабінет начальника райвідділу НКВД Сафигіна. Цей чоловік виконав свій формальний обов’язок – арешт Андрія, а тепер хотів попередити, що від Андрія залежатиме – загинути по-дурному, ні за цапову душу, чи видряпатися й повернутися до життя. А для цього він повинен… “Признатися у всьому щиро”… – продовжив Андрій, – “Покаятися чистосердечно”… “Довести свою вірність”… “Заслужити прощення”… І нарешті – “видати всіх”.

Андрій запитав, за що його заарештовано, коли його заберуть звідси, чи не буде вжито ніяких обмежуючих заходів супроти матері. Сафигін не дав відповідей. Тоді Чумак розумів, що його тут тримають в очікуванні чогось. Сафигін вдавав доброго, і Андрій не уявляв, яку фатальну роль має ще відіграти ця “симпатична людина” в його житті. На запитання Сафигіна, де його брати, Андрій відповів, що не знає, і спитав: “Що, бракує підпису… під доносом…?”

На світанку Андрія стали “збирати в дорогу”. Бракувало ще якихось паперів, тому покликали секретарку. Нею виявилася… Катерина. Андрій чомусь подумав, що це вона грала вночі сонату Бетховена. Якусь мить дівчина дивилася на Андрія, і її очі наливалися сльозами. Щось йому підказувало, що це вона його здала, але він не вірив у це.

Міліціонер і начальник міліції Рибалко привезли Андрія у Харків. У самісінькім серці Харкова було управління НКВД. У 24 роки Андрій відсидів тут рік у камері самотнього ув’язнення.

Була саме неділя, і Рибалко з Андрієм довго ходили пустими коридорами із замкненими дверима. Андрія вразило, що геть по всіх сходах, над усіма прольотами висіли грубі, циркові тенета. Він здогадався, що це значило. Крім тенет впадали в око дротяні решета на всіх вікнах… Вони з Рибалком потрапили у кабінет якоїсь жінки-фурії. Це була сухорлява, вогненногрива й досить молода жінка в військовій блузці, з портупеєю через плече. Жінка кричала на Андрія, вибухала дванадцятиповерховим жахливим матом, присікалася до того, що він не так сидить. Вона складала його анкету, провадила допит, і Андрій спокійно відповідав, пильнуючи за характером запитань і характером відповідей. Все це видавалося йому на безглузду комедію: от задають стандартні запитання, а тоді будуть вивчати, де саме й як саме він збрехав. Помалу стандартні невинні запитання про соцстан тощо перейшли в запитання каверзні, єхидні, з “пасткою”. Вона питала, чи був він раніше під слідством, під судом. Андрій зрозумів, що його старої справи тут нема, та й чи вмістились би тут всі ті мільйонів справ, оформлюваних в цій установі за шість років.

Рудогрива пашіла на Андрія полум’ям, як вогненногривий дракон. Рибалко злякано переминався з ноги на ногу, він не пустив і пари з уст. Коли фурія звеліла їм вийти, за дверима Рибалко витер піт з чола й промовив якось безпомічно, навіть ніби винувато й ніби виправдовуючись перед Андрієм: “Це і є товариш Нечаєва!.. Майор органів… Жінка начальника політвідділу Охтирської МТС…”

Андрія повели усім цим лабіринтом, порожніми коридорами, безкінечними сходами. На нього заповнили ще один формуляр, роздягли, обшукали геть всі рубці й рубчики, поодрізали всі пряжки й ґудзики, відпороли підметки в черевиках, шукаючи “заборонених речей”, а тоді вже завели на третій поверх і зупинилися перед камерою ч. 49. Коли наглядач відімкнув камеру, Андрій аж поточився від несподіванки: камера була повнісінька голих людей. “Божевільні!” – майнуло в голові. Він не хотів заходити, але його штовхнули ногою в спину і замкнули двері.

Якийсь зарослий чолов’яга сказав Андрієві роздягатися. Якийсь дідок порадив не боятися, бо тут усі порядні люди, просто тут душно й пітно від тісноти. Андрій роздягся, лишившись в самих трусах і вмостився біля самісіньких дверей, бо більше не було й клаптика вільного місця. В’язні попросили розповісти щось, бо він з волі. Та його попередили говорити тихо, бо тут не можна ані ходити, ані стояти, ані лежати. Тільки сидіти і то тихо. Хтось запитав, звідки він. Андрій відповів, що з-під Маньчжурії. Рудий жид запитав, чи там багато аеродромів. Андрій відповів: “А тобі куди летіти так негайно приспічило, га?” Вся камера пирснула, бо Андрій вилущив стукача. Більше ніхто не ставив ніяких каверзних запитань, відповідаючи на які, можна послизнутися. Випадок з аматором аеродромів показав, що Андрій бував у бувальцях.

Потяглися арештантські будні. 28-й в’язень камери ч. 49 відразу увійшов у колію й зажив загальним камерним життям. Він мусив сидіти біля “параші”, достославної тюремної реліквії, бо був новоприбулим. Камера, що мала 2 метри завширшки й не сповна 5 метрів уздовж, була розрахована на одну людину. 28 чоловіків мусили торкатися пітними тілами один одного, бо місця не було взагалі. Андрієві його місце здавалося вигідним, бо він міг сидіти і дрімати, і цього не міг бачити наглядач через “кормушку” (таке віконце в дверях, через яке подається їжу).

У камері було повно блощиць, стояв неприємний сморід, змішаний із смородом поту, вогкої розпареної підлоги, “параші” та запахом мозолів. Вікно знадвору було завішене суцільним залізним коробом, потім заґратоване, зсередини ще й закрите заскленими рамами. Відчинена була лише невелика кватирка, та і її інколи наказували закривати. До вбиральні водили 3 рази на день, цілою камерою, і часто не давали досить часу, щоб усе встигнути. Це все Андрієві пояснив сусід зліва – волохатий, буквально саженного зросту й тяжкої комплекції велетень, завгосподарством ХТЗ Охріменко, який нагадував Голіята. Він сидів за те, що був колись в армії Нестора Махна. Охріменко сподобався Андрієві, і Голіят теж потягся до Андрія всією душею. Охріменко розповів Чумаку, що дехто тут сидить уже навіть по рокові під слідством, а більшість по кілька місяців, лише окремі особи прибули недавно. Багатьох б’ють, але вони не признаються, бо бояться. Тут навіть була своя лексика: “вербовка” – це записування до вигаданої контрреволюційної організації всіх, кого ти хочеш, власне, кого звелить слідчий; “кунді-бунді” – тортури, биття, “чих-пих” – розстріл.

Охріменко коротко розповів про усіх чоловіків з камери: Краснояружський – той, що просив Андрія на початку роздягтись, був колись соратником Болбочана; Прокуда – маленький, пузатенький, білявий чоловік; Гепнер – професор Харківського Марксо-ленінського інституту, худющий, старший віком жид; Узуньян – чорний, довготелесий вірменин з повним ротом золотих зубів, колишній аристократ, сидів тут уже цілий рік; Свистун – директор ХТЗ, довгоногий, трагічного вигляду, понурий чоловік середніх літ; Какасьян – манюсінький, але атлетично збудований вірменин; Зарудний – дуже аристократичний з обличчя, старший брат того Зарудного, боротьбиста, що його іменем названа одна вулиця в Києві; Виставкін –атлет, чемпіон УССР; Приходько – професор, колись діяч УНР; Азік – жид, якийсь великий партійний діяч; два жиди з Цукротресту; Ляшенко – меланхолійно замріяний інженер; Руденко – секретар Чугуївського райпарткому, колишній моряк, невеликий на зріст, добре наспортований, сердитий з вигляду чоловік років 35; Прокопович – сивий дідусь, робітник якогось наркомату; Литвинов – доктор-терапевт, професор медицини, літній дідусь; Юровський – рудий жид, що так дуже цікавився аеродромами; Рябий – голова колгоспу з Сумщини; Давид Л.