Стислий переказ, виклад змісту
Іван Багмут
Повість “Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим”
Розповідь ведеться від імені кота
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Від автора
Може дивно, що кіт узявся за літературу, але це цілком зрозуміло: кіт чує розмови в родині, бачить, що роблять люди, коли їх ніхто не бачить. Я перебуваю в таких умовах, в яких не може бути жоден письменник, і можу писати про те, що справді бачив і чув, не домислюючи і не вигадуючи. Деякі вчинки людей дивують мене. Я хотів поділитися з людьми враженнями від їхнього життя, щоб вони поглянули на себе збоку, бо ж збоку краще видно і достойності, і хиби.
Розповім, як я навчився писати: треба взяти в лапку олівця і вивести першу літеру, потім другу, третю і, коли вийде слово, трохи відступити і так само писати друге слово. Якщо якесь написане слово мені не подобалось, я злизував його язиком. Злизати чорнило легше, ніж олівець, тому пишу чорнилом. При писанні багато важить положення хвоста. Ні в якому разі не слід ним махати, інакше літери виходять не такі гарні. Я не зміг навчитися друкувати на машинці: як тільки вистрибував важіль з літерою, мені щоразу здавалося, ніби це миша. Л а п ч е н к о
Моя біографія
Я народився в другій половині XX сторіччя в родині диригента хорової капели. Тобто моя мати-кішка жила в родині диригента-людини. Тут проминули перші півтора місяця мого життя. Дружина диригента любила мене. Диригент часто вичитував дружині за бруд у квартирі, за несмачний обід, але вона відповідала, що їй ніколи. Коли він сідав за рояль, дружина заважала йому працювати, примушуючи вислухувати розповіді про мене. Диригент слухав, бо перебивати розмову про кошеня вважалося за гріх. Я думав, що мета людського життя – доглядання кошенят. Незабаром ця моя ілюзія була розвіяна.
Одного разу до моєї хазяйки прийшов чоловік і забрав мене, хоч не дуже хотів чорного кота. Хазяйка розхвалила мене, бо я сибірської породи, грайливий і співаю пісеньки, а ще чорні коти приносять багатство.
Новий хазяїн мешкав у сусідньому під’їзді. Звали хазяїна Письменник. Це слово з великої літери, бо в даному разі з загального перетворилося на власне. Письменникова дружина зустріла мене не дуже привітно. Письменник виправдовувався, що я ловитиму мишей. Поки вони говорили, я з’їв усю ковбасу за столу. Жінка скрикнула, що я зжер сніданок Письменника. Щоб якось компенсувати збитки, я стрибнув хазяйці на руки і почав потихеньку муркати. Вона примирилась.
Мені поставили стару сковороду з піском, блюдечко з водою, ящик від посилки, і я став тут жити.
У письменника
Моє життя склалося нещасливо. Взаємини з Письменником загострювалися. Я не вимовляв літеру “р”, і письменник не проминав нагоди, щоб не познущатися з мене. Наприклад, коли я зранку, як справжній сибірський кіт, ліз на животі до кабінету, просував у двері голову і вітався: “Здрастуйте!”, хазяїн образливо кривлявся: “Дрллл-л-лястуйте!”. Я ображався і йшов до нової хазяйки, яка теж інколи мене ображала цим ” Дрллл-л-л-лястуйте!”
Нестерпним для мене був процес приймання їжі. Мені давали рибу, м’ясо, але хазяїн нервував мене тим, що рибу підносив високо, вимагав, щоб я дострибнув до рибинки. Я мусив сказати: “Так некрасивенько!”. Він перекривляв: “Так неклллясивенько!”. Врешті, хазяйка давала мені рибу, а після їжі я йшов до кабінету, лягав на столі і, спостерігаючи, як Письменник пише свої твори, зловтішався, коли в нього нічого не виходило.
Треба визнати, що людина думає про безліч різних речей, а кіт – щоб наїстися, виспатися та побитися з іншими котами. Тому коли мене раптом переводили на вегетаріанський стіл, я мріяв наїстися м’яса до несхочу. Часом мені щастило здійснити свою мрію. Коли хазяїни не мали ще холодильника, хазяйка ставила котлети на підлогу у ванній. Одного разу, побачивши, що котлети вже посмажені, я пішов до ванної кімнати і заховався. Коли господиня вийшла з кухні і сіла до піаніно, я взявся обідати. Я так наївся, що впав біля сковороди і зразу ж заснув.
Прокинувся я від грубого штовхана. Мені довго виговорювали, але не били. Наостанок віддали мені недоїдені котлети, і я довго не міг второпати: навіщо віддали рештки?
Псувалися наші стосунки і через мишей. Письменник вимагав, щоб їх ловив, я відмовлявся, і він обзивав мене ледацюгою, дармоїдом, паразитом. Але ж мишей у квартирі не було. А ще я боявся туляремії, носіями цієї хвороби були миші. Від цієї хвороби коти вимирають, а люди довго і тяжко хворіють.
А миші ловити я вмів. Бо одного разу через балкон до нас залізла миша. Я кинувся до неї, але вона сховалась у килим, який був згорнутий. Я просидів біля килима вісім годин. І після цього Письменник називає мене ледарем. Він сам міг би стати провідним письменником, коли б просиджував, як я, хоч по вісім годин за своїм письмовим столом.
Нарешті, коли прийшли родичі письменникової дружини і стали виносити килим, миша вискочила, і я її зловив та відкинув геть. Може, Письменник хотів, щоб я з’їв свою здобич? Еге ж!
Ще однією причиною наших незгод з хазяями були закони фізики. Почалося з того, що я захотів злізти кудись високо-високо. Спочатку я стрибав на стіл, а звідти вже на буфет. Щоб відштовхнутися, я впирався задніми ногами в вазу з квітами, яка завжди стояла на столі. Ваза впала.
Коли було розбито четверту вазу, дружина Письменника заявила чоловікові, що далі вона не буде терпіти мене у своїй квартирі.
Того ж дня я змушений був перейти у куточок живої природи середньої школи, куди погодилась мене взяти знайома Письменникові вчителька.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
На педагогічній роботі
Школа зустріла мене з ентузіазмом. Учні кинулись до куточка живої природи, щоб познайомитися зі мною. Всіх вабили моя пухнастість, чорна масть і великі, золотого кольору очі, які, коли я почув запах і побачив мишей та пацюків у клітках, стали зеленими.
Один хлопчик сказав, що я родич тигрові і левові, а лев – цар звірів. Мені лестило, що я маю таких високопоставлених родичів і мене заполонили думки про моє високе становище: я – царів родич! Якась дівчинка сказала, що я схожий на чорну пантеру. Та як би там не було, а я родич царя! Тепер я не дозволю ображати і бити мене.
Діти поприносили мені гостинці: ковбасу, сир, і я, нажершись, заснув у кутку кімнати. Ввечері, коли прокинувся, відчув бажання полювати. Я побачив звірів: вони біліли в своїх клітках. Я забув про туляремію, забув довір’я дітей, що призначили мене завідувати куточком живої природи, забув добру вчительку, що рекомендувала мене дітям як ввічливого, добре вихованого кота. Я уявив себе в африканській пустелі. Скаженіючи, я ловив мишей, пацюків, птахів, а потім розпочав бенкет. До акваріума не ліз, бо не люблю води. Я заснув, а коли прокинувся, біля мене юрмилися діти і вигукували погрози на мою адресу. Мене вигнали з школи, учень 7-го класу, син прибиральниці Сергій, взяв мене за шкірку і запросив до себе.
До родичів!
Хоч харчі на новому місці були гірші, ніж у Письменника, але почував я себе тут краще. Сергій вчив уроки завжди вголос і я культурно зростав. У мене навіть з’явилась надія дістати повну середню освіту.
Це сталося приблизно через рік, відколи я жив у Сергія. Якось мати дала Сергієві гроші на похід в зоопарк. Я теж хотів піти до родичів, але мене не взяли. Я зчинив галас і отримав віником від мами Сергія. Знову почав кричати і хазяйка відчинила двері: “Йди! Хай тобі грець!”.
Був чудовий ранок осінньої пори. Слідами Сергія я йшов у зоопарк. Я повільно йшов, коли раптом побачив собаку. Він був шолудивий, брудний, жалюгідний, боявся, щоб хтось не кинув каменем. І чому людина так ставиться до тебе? Та тому, що в тебе нема почуття власної гідності. Ти – підлабузник, винувато махаєш хвостом, коли твій “друг” штовхає тебе ногою!
Я проминув театр, коли раптом відчув, як хтось грубо схопив мене за хребет. Мене схопив хлопець, якого я бачив біля кінотеатру. Він міцно тримав мене, а другий стояв поряд, готовий допомогти йому, коли б я спробував вирватись. Вони понесли мене в центр міста, у ветеринарний інститут, щоб здати мене, отримати трохи грошей і піти в кіно.
У ветеринарному інституті
Хлопці продали мене до анатомічної лабораторії. Мене вб’ють, і на моєму трупі студенти вивчатимуть анатомію тварин. Мене кинули в клітку, де вже сиділо шестеро нещасних. Це були, за винятком однієї старої, зовсім облізлої, але страшенно манірної кішки, прості, бродячі коти з брудною шерстю. Вони не знали, яка гірка доля чекає їх, і безтурботно спали, поки їх не розбудило моє прибуття.
Кішка зраділа, що прибув інтелігентний кіт. Але мені вона не подобалася, стара потвора. Вона хвалилася, що ніколи не ловила мишей, п’є какао. Я назвав її паразитом, вона мене – грубіяном і бандюгою. О, як хотілося мені кинутися в обличчя цій старій дурепі. Я розповів, для чого зібрали сюди кішок. За мить всі ув’язнені позскакували з своїх місць, а стара кішка мало не знепритомніла.
Приємна несподіванка
Я заснув і, хоч був голодний і знервований, проспав до самого ранку.
Зранку до клітки підійшов літній чоловік, одягнутий у білий, але брудний халат. Ця людина мені зразу ж не сподобалась. Чоловік похмуро придивлявся і спинив свій погляд на мені. Зайшов чоловік у білому халаті. Виявилось, що це був професор. Він звернув на мене увагу, назвавши красенем і поросив спіймати мене для нього. А в лабораторію наказав взяти облізлу кішку.
Я підійшов до професора і сам скочив йому на руки. Він сказав, що я чистокровний сибірський кіт, що забере мене додому, що зватимуть мене котом Лапченком. А я і був Лапченком! Професор наказав посадити мене в окрему клітку і нагодувати. А сам пішов. Чоловік у брудному халаті сказав: “Я тебе нагодую!” і не дав ні крихти.
Розплата за цікавість
Дружина професора ставилася до мене не дуже привітно, та я всіляко намагався завоювати її симпатії. Я не розбив жодної кришталевої вази, хоч їх було багато, і доводив, що я абсолютно нешкідливий. І я цього домігся.
Професор був іхтіологом, тобто вивчав риб. Тому я частенько ласував різною рибою, а ще незабаром я міг читати лекції малописьменним котам, які їдять рибу, нічого не знаючи про її поводження, життя й хвороби.
Взагалі я тут добре-таки підвищив свою освіту і розширив світогляд.
