Стислий переказ, виклад змісту скорочено
Розповідь ведеться від імені Ніка Карравея – тридцятирічного чоловіка, випускника Єльського університету, ветерана Першої світової війни. Події відбуваються в 20-х роках ХХ ст. у США.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Ще будучи юнаком, Нік дістав від батька пораду, яку запам’ятав на все життя: “Щоразу, коли тобі раптом захочеться когось осудити, згадуй, що не кожному на цім світі випали переваги, які маєш ти”. Нік привчив себе не квапитися з висновками і завдяки цій звичці не раз здобував прихильність людей пересічних, а ще частіше ставав жертвою невиправних зануд. Також батько говорив йому і про те, що природа наділяє людей різним розумінням дозволеного і недозволеного.
Минулої осені Нік повернувся з Нью-Йорка. Йому хотілося, щоб людство стало на варту своїх моральних цінностей. Тільки для Гетсбі, людини, ім’ям якої названа ця книжка, він робив виняток, — для Гетсбі, котрий уособлював усе те, що Нік глибоко зневажав. Гетсбі мав рідкісну здатність надіятися, романтичний запал, якого Нік ні в кому більше не зустрічав.
Нік належав до заможної родини. 1915 року він завершив вищу освіту в Нью-Хейвені, а трохи згодом узяв участь у Великій світовій війні. Повернувшись додому, Нік вже не міг всидіти на місці. Він вирішив податися із Заходу на Схід і вивчитися на біржовика. Батько погодився протягом року оплачувати його рахунки, і ось навесні 1922 року Нік приїхав до Нью-Йорка. У містечку Вест-Егг він поселився у обшарпаному дачному будиночку. Нік завів собаку, який за кілька днів утік, купив старенький “додж” і найняв служницю. Нік планував добре вчитися і багато чиати: купив кільканадцять посібників з банківської і кредитної справи, з економіки капіталовкладень, багато інших книжок.
Волею випадку він оселився в одному з найдивніших куточків Північної Америки, на неширокому, вкритому буйною рослинністю острові, що простягся просто на схід від Нью-Йорка. Недалеко були два миси, які обрисами нагадували величезні яйця, однакові за формою і розділені тільки невеликою затокою. Будиночок Ніка стояв на самому краю мису, затиснутий між двома величезними особняками. Особливо розкішною була споруда праворуч, з вежею, з мармуровим плавальним басейном і садком на добрих сорок акрів. Особняк належав Гетсбі.
Якось увечері Нік поїхав до Б’юкененів, що мешкали в Іст-Еггу. Дейзі Б’юкенен доводилася Ніку троюрідною сестрою, а Тома – її чоловіка, Нік знав ще з студентських часів у Єльському університеті. Відразу по війні Нік два дні гостював у Б’юкененів у Чікаго. Том здобув колись славу найкращого нападаючого футбольної команди Йєльського університету – тобто став одним із тих досить типових американців, котрі на двадцять першому році життя досягають граничної межі досконалості, за якою вже все, що б вони не робили, має присмак поразки. Батьки його були неймовірно багаті, і тепер він перебрався з Чікаго на Схід. Б’юкенени провели рік у Франції, а потім якийсь час переїздили з місця на місце, завжди туди, де збиралися багатії, щоб разом грати в поло й тішитися своїм багатством.
Їхній особняк в Іст-Еггу виявився ще пишнішим, ніж Нік собі уявляв. Том став кремезним русявим тридцятирічним чоловіком з твердою лінією губ і гоноровитими манерами. Найпримітнішими в його обличчі були очі: блискучі, зухвалі, вони дивилися так, що здавалося, ніби він весь час загрозливо подається вперед. Том мав тіло, в якому вчувалася мертва хватка. У його голосі бриніла ледь помітна зверхність, навіть коли він говорив з приємними йому людьми. На старшому курсі Том і Нік належали до одного студентського товариства, хоч друзями не були.
У вітальні Б’юкененів Нік побачив дві молоді жінки. Молодша з двох жінок була незнайома для Ніка. Вона лежала на своєму кінці канапи, випростана, нерухома, трохи відкинувши голову, ніби на підборідді в неї стояла якась річ, що її вона насилу втримувала в рівновазі. Другою жінкою була Дейзі. Вона зраділа, коли побачила Ніка і шепнула йому прізвище дівчини, що балансувала невидимою річчю: Бейкер. Вона здалася Ніку надміру самовпевненою і незалежною.
Дейзі мала смутне, гарне обличчя, осяяне яскравими очима й яскравими жагучими устами, але чоловікам, які захоплювалися нею, найважче було забути звабу її голосу – ту його милозвучну владність, той тихий придих. Дейзі мала дочку, якій було 3 роки.
Міс Бейкер була струнка, з маленькими грудьми й трималася рівно, мов молодий кадет. Мала сірі очі та гарненьке біле личко. Коли вона дізналася, що Нік мешкає у Вест-Еггу, сказала що має там знайомого – Гетсбі.
Том, Нік і жінки сіли до обіду. У пустотливій, безладній балаканині жінок не було жвавості, вона була холодна, як їхні білі сукні, як їхні байдужі очі. Вони були присутні за столом і терпіли присутність чоловіків, тільки з чемності намагаючись розважити їх або допомагаючи їм розважати себе. Раптом десь у будинку задзвонив телефон, лакей покликав Тома. Той насупив брови і, не сказавши ні слова, ввійшов до вітальні. Потім Дейзі раптом кинула серветку на стіл, вибачилась і теж зникла у вітальні. З вітальні долинали голоси сварки. Нік хотів поговорити з Бейкер, але вона просила мовчати і дослухалася. А потім розповіла Ніку, що Том має пасію у Нью-Йорку.
Том з Дейзі повернулися до столу. Телефон знову задзвонив. Дейзі, дивлячись на Тома, рішуче похитала головою.
Згодом Дейзі показала Ніку будинок. Уже зовсім споночіло, Нік бачив, що Дейзі вже насилу стримує хвилювання, і, намагаючись хоч якось заспокоїти її, почав розпитувати про дочку. Дейзі розповіла, що коли народилася дочка, а вона прокинулася після наркозу, відразу спитала акушерку: “Хлопчик чи дівчинка?” Вона відповіла: “Дівчинка”, і Дейзі відвернулася і заплакала, а тоді сказала: “Ну й добре, що дівчинка. Тільки дай боже, щоб вона виросла дурненькою, бо в цьому нашому житті жінці найкраще бути дурненькою лялечкою!” Нік зрозумів, що Дейзі протягом цілого вечора грала комедію, щоб заручитися його співчуттям.
О 10 вечора міс Джордан Бейкер пішла спати, бо завтра у неї мали бути змагання у Вестчестері з гольфу. Дейзі розповіла, що Джордан має з рідних лише одну тітку і тепер, улітку, вона приїздитиме до Дейзі щосуботи. Джордан була родом з Луїсвілла, у юності вони з Дейзі дружили. На прощання Том і Дейзі спитали Ніка, чи він заручений, бо були такі чутки. Нік сказав, що це неправда.
Вертаючись додому, Нік не міг позбутись якогось неприємного, гнітючого почуття. Йому здавалося, що Дейзі лишається єдине: схопити дитину на руки й утекти з того дому, — але вона, видно, зовсім не мала такого наміру.
Повернувшись до себе у Вест-Егг, Нік поставив машину під навіс й присів на подвір’ї. Була уже ніч. Нік раптом побачив, що кроків за п’ятдесят від нього стоїть якийсь чоловік; встромивши руки в кишені, він дивився на срібний розсип зірок. Нік здогадався, що це містер Гетсбі власною персоною. Нік вирішив окликнути його. Міс Бейкер згадувала про нього за обідом, і цього вистачило б, щоб зав’язати знайомство. Але ще не встигши розтулити рота, Нік раптом зрозумів, що зараз недоречно порушувати його самотність.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Про те, що Том Б’юкенен має коханку, твердили всі, хто його знав. I обурювалися тим, що він дозволяє собі з’являтися з нею у фешенебельних ресторанах і, залишивши її саму за столиком, походжає по залу й заводить розмови з кожним знайомим. Ніку теж довелось познайомитися з нею. Якось надвечір він з Томом їхав поїздом до Нью-Йорка, й коли поїзд зупинився недалеко звалища, Том буквально витяг Ніка з вагона. “Я хочу познайомити тебе з моєю дівчиною”, — сказав Том. Йому навіть не спадало на думку, що Нік може мати інші плани на неділю.
Чоловіки підійшли до трьох будиночків на краю звалища. Один з тих будиночків, призначений під крамницю, стояв порожній, у другому містився нічний ресторанчик, а в третьому був гараж під вивіскою: “Авторемонт. Джордж Б. Вільсон. Купівля і продаж автомобілів”. Туди чоловіки і ввійшли. Всередині було вбого й голо; лише один автомобіль – запилюжений, поламаний “форд”. Прийшов хазяїн. Це був млявий блондин, з обличчям безвольним, але загалом досить приємним. Коли він побачив Тома і Ніка, у його вологих блакитних очах засвітився блідий вогник надії. “Вітаю, Вільсоне, друзяко”, — сказав Том, весело ляснувши його по плечу. Вільсон спитав Тома, коли ж він нарешті продасть йому свою машину. Том пообіцяв, що скоро. На сходах зявилася досить дебела жіноча постать. Жінка була років тридцяти п’яти, вже досить тілиста, але рухалася вона так, що повнота ця тільки додавала їй звабності. В обличчі не було жодної правильної риси, жодного натяку на вроду, але вся істота її випромінювала дивовижну жвавість. Вона підійшла до Тома й потисла йому руку, дивлячись просто в очі. Чоловікові вона наказала принести стільці. Вільсон подався до своєї конторки й відразу ж зник з очей. Том сказав жінці, щоб їхала з ним наступним поїздом.
Том і Нік почекали її на шосе, відійшовши так, щоб їх не було видно. Том розповів Ніку, що для неї з’їздити до Нью-Йорка – справжнє свято. А її чоловік гадає, що вона їздить у Нью-Йорк до сестри.
Місіс Вільсон обачливо сіла в інший вагон. Том допомагав їй вийти на кінцевій зупинці. Коли вони їхали уже в таксі, вона зажадала від Тома купити їй собачку. Том купив за 10 доларів цуценя. Нік говорив, що хоче вийти з таксі, але Том не дав йому піти, сказавши, що Міртл образиться. Жінка просила Ніка їхати і пообіцяла, що подзвонить своїй сестрі Кетрін, щоб вона теж прийшла. Перетнувши Центральний парк, вони поїхали далі, заглиблюючись у західну частину міста. Том, Нік і Міртл зайшли у якусь квартиру на горішньому поверсі. Там була маленька вітальня, маленька їдальня, маленька спальня і ванна кімната. Том відімкнув дверцята секретера й видобув звідти пляшку віскі.
Нік лише двічі в житті впивався, і це був той другий раз. Тому все, що відбувалося там, він бачив немов крізь тьмяний, каламутний серпанок.
