Стислий переказ, виклад змісту скорочено

ПОВІСТЬ ПРО ДИВОВИЖНЕ ЖИТТЯ ТА ПОДВИГИ ВЕЛИКОГО ГАРГАНТЮА, ПАНТАГРЮЕЛЕВОГО БАТЬКА

РОЗДІЛ 1. Про те, як народився Гаргантюа

Давно колись був собі велетень на ймення Грангузьє (з франц. ненажера, велика пелька). Вдався він добрий, лагідний, веселий і дуже любив попоїсти. Дійшовши зрілих літ, Грангузьє оженився з велеткою Гаргамеллою. Через рік вона народила сина. На радощах Грангузьє справив бучний бенкет, на який запросив усіх своїх родичів, друзів, приятелів та сусідів з довколишніх міст і містечок. Чудовий то був бенкет! Начастувавшися, Грангузьє та гості заспівали веселих пісень, завели ігрища й танки. Раптом пролунав дуже гучний крик: “Пити!”. То подав голос синок Грангузьє, що тільки-но з’явився на світ. “Ке гран тю а! — вражено вигукнув Грангузьє. — Ну й горлянка ж у тебе, синашу!”. Гості запропонували так і назвати хлопчика: Гаргантюа. Це ім’я припало батькам до вподоби, і малого Гаргантюа охрестили.

У всьому краї не знайшлось годувальниці, молока якої вистачило б хлоп’яті. Отож довелося пригнати до замку 17913 корів. Плакав, пхинькав і вередував Гаргантюа дуже рідко, зате їв дуже часто. Грангузьє справив синові чудову одіж білого й блакитного кольорів. Білим і блакитним кольорами одягу Гаргантюа батько хотів засвідчити, що народження сина – для нього небесна радість.

Якось до його Грангузьє наїхало багато гостей, і всі – з пишним почтом. Ледве вмістилися вони в замку. Для коней дворецького й конюшого одного вельможного гостя не знайшлося місця. І вони спитали в малого Гаргантюа, чи нема ще якоїсь стайні. Гаргантюа привів їх до своєї кімнати, де були його величезні дерев’яні коні. Дворецький та конюший засміялися й самих себе взяли на глузи, а хлопчикові сказали, що будуть з нього люди.

РОЗДІЛ 2. Про те, як один богослов навчав Гаргантюа латини

Грангузьє пішов у воєнний похід і вернувся, коли Гаргантюа минав п’ятий рік. Батько дуже радів, коли побачив сина, і випитував його няньок про Гаргантюа. Ті одна поперед одною вихваляли хлопчика – мовляв, і дужий він, і спритний, і розумний, і кмітливий. Вислухавши їх, ущасливлений Грангузьє звернувся до своєї дружини Гаргамелли і сказав, що Гаргантюа треба вчити. Для хлопця взяли за навчителя знаменитого богослова магістра Тубала Олоферна. Гаргантюа роками вивчав абетку, граматику та інші науки. Тубал Олоферн вчив хлопця 18 років і 11 з лишком місяців, поки не помер. До Гаргантюа запросили іншого навчителя – Йолопіно Недолуга. Гаргантюа від такої науки усе тупішав.

Грангузьє звірив свій клопіт другу донові Філіппо, — і той сказав, що краще вже бути неуком, ніж учитися в таких наставників, як Олоферн та Недолуг, адже наука їхня безглузда і хибна. Філіппо радив запросити в гості якогось хлопця чи юнака, що вчився не довго, років хіба зо два. Того ж вечора дон Філіппо завітав до Грангузьє із своїм пажем, якого звали Евдемон. Хлопець дуже гарно привітався, а Гаргантюа замість відповіді заревів коровою і вхнюпився носом у свій капелюх.

Грангузьє вирішив взяти синові за навчителя Понократа – того самого вченого мужа, який виховував Евдемона. А невдовзі хай вони втрьох – Гаргантюа, Понократ та Евдемон – вирушають до столиці.

РОЗДІЛ 3. Про те, як Гаргантюа вирядили до Парижа, на якій здоровенній коняці він туди поїхав та як ця коняка винищила боських гедзів

Під ту пору Файоль, четвертий цар нумідійський, прислав із Африки Грангузьє в подарунок коняку, найбільшу, найвищу і найнезвичайнійшу з усіх коняк на світі. Завбільшки вона була як шість слонів. На цій коняці і мав їхати в Париж Гаргантюа.

Рано-вранці Гаргантюа, Понократ, Евдемон та гурт служників вирушили в путь. Наші мандрівники анітрохи не нудилися і до самого Орлеана знай під’їдали та попивали. Потім вони в’їхали в ліс, де хмарами літали та гули мухи, сліпні й ґедзі. Кусючі нахаби накинулись на бідолашних коней та мулів і обліпили кожного з голови до хвоста. Коняка Гаргантюа замахала своїм страхітливим хвостом і враз змела всіх ґедзів, а разом з ними й ліс. Відтоді той ліс називається Боським.

Через кілька днів мандрівники щасливо прибули до столиці.

РОЗДІЛ 4. Про те, як Гаргантюа відплатив городянам за зустріч і як він познімав великі дзвони з собору Богоматері

Гаргантюа подався оглянути місто. Всі, кого він тільки зустрічав, витріщали очі – що це, мовляв, за проява заморська? – і йшли за ним слідом. Юрба наступала Гаргантюа на п’яти, і це йому кінець кінцем набридло. Він виліз на вежі собору Богоматері. Потім набрав повні легені повітря і щосили дмухнув униз. В місті враз знялася страшенна буря. Вітром знесло і змело 260400 душ, не рахуючи жінок та дітей. Ті, хто лишився живий, втекли до університету. Там зупинилися й почали лаяти-клясти Гаргантюа. Отоді й охрестили місто Парижем (“Париж” французькою вимовляється як “Парі”), а доти воно називалося Лютецією (так Париж називався за римського владарювання в Галлії).

Покаравши надто цікавих городян, Гаргантюа звернув очі на великі дзвони, що висіли на вежах собору, і подумав, що слід би їх повісити на шию його коняці замість бубонців (він намірився відпровадити її до батька з гостинцями). Гаргантюа познімав дзвони та й відніс їх до заїзду, в якому оселився. Городяни хотіли повернути дзвони, тому відправили до Гаргантюва високоповажаного магістра Іоанотуса де Брагмардо. Він, нап’явши на голову свою магістерську шапочку, зачесавшись на манір Юлія Цезаря, добряче призволившись до пирогів з варенням та святої водиці з погреба, подався до Гаргантюа. Друзі, побачивши, що йде Іоанотус, вирішили, що віддадуть дзвони швидше, ніж магістр попросить, але спершу вислухають його промову.

Іоанотус почастували, а тоді він почав промову, яка була не дуже красивою. Все зводилося до того, що він хотів повернути дзвони, бо йому за це пообіцяли десять ліктів ковбас і пару штанів. Після частування Гаргантюа зі своїми друзями подарували магістру десять ліктів ковбас, пару штанів та ще багато дарунків. Старий шкарбан, дарма що Гаргантюа так щедро його обдарував, став правити ще й з міста штани та ковбаси. Йому відповіли: він уже дістав те, що йому належало. Почав тягтися суд між Іоанутосом і містом. Тяжба триває ще й досі.

РОЗДІЛ 5. Про те, як Гаргантюа жив у Парижі

Гаргантюа забажав розпочати науку під орудою Понократа. Вчитель спочатку поглянув, як проводить Гаргантюа день зазвичай, а потім встановив новий розпорядок.

Понократ склав план кожного дня так, щоб Гаргантюа щохвилини навчався чогось корисного й потрібного, зміцнював тіло й загартовував дух. Гаргантюа вставав о 4 ранку і йшов із Понократом на прогулянку. Коли вони поверталися, Гаргантюа вдягали, зачісували, напахчували парфумами, а Понократ тим часом повторював з ним те, чого вчив напередодні. Через дві-три години Понократ починав новий урок. Після цього вони знову йшли гуляти. По дорозі обговорювали урок. Простували на майдан, грали там у м’яча, у гилки, розминаючи м’язи. Повернувшись додому, вони розтиралися, перевдягались і сідали їсти. Тепер Гаргантюа їв хліб, сіль, м’ясо, рибу, городину, садовину, зілля. Гаргантюа вивчав уривки із Плінія, Афінея, Діоскоріда, Юрія Поллукса, Галена, Порфирія, Опціона, Полібія, Геліодора, Арістотеля, Еліана та інших великих учених, філософів і письменників. Далі повторювали вранішню науку, а тоді Гаргантюа, посмакувавши айвовим варенням, чистив зуби й умивався. На стіл клалися карти, але не для гри, а для всяких дотепних арифметичних забав. У такий спосіб Понократ навчав Гаргантюа любити числа, і той щодня по обіді та по вечері охоче брався за арифметику, геометрію, астрономію. Він також учився грати на музичних інструментах. Потім Гаргантюа разом із своїм конюшим Гімнастом вправлялися у верховій їзді. Гаргантюа мав довжелезний, міцнющий спис і вправлявся ним. Інколи Гаргантюа їздив верхи на полювання. Він грав у м’яча, бігав, стрибав, плавав, метав дротика, залізного бруса, списа, рогатину, алебарду, каменюку, напинав лука, сам-один заводив арбалета; цілився з пищалі, ставив на лафет гармату, стріляв на стрільбищі в картонного птаха, лазив по линві, горлав, щоб розвинути груди. Після всіх цих вправ Гаргантюа мили, розтирали, перевдягали, і він неквапом правився додому. Поки на кухні готували обід, іще раз повторював уроки, тоді сідав до столу. Страви були прості, і їв він небагато. За вечерею повторювали те, що вчили в обід. Опісля заводили розумну й приємну бесіду. Потім співали під музику, іноді грали в карти та в бабки, а часом ішли навідати яких-небудь учених мужів або мандрівників. Перед тим, як лягти спати, виходили на балкон і споглядали місяць на небі, зірки та планети. Потім Гаргантюа востаннє переповідав Понократові все, що прочитав, вивчив, побачив, почув, осягнув, зробив за день, і нарешті вкладався спати.

Попервах наука давалася Гаргантюа важко, та згодом він став ловити все з півслова. Щомісяця, вибравши ясний погідний день, Понократ вів Гаргантюа за місто, щоб порозкошувати на дозвіллі. І Гаргантюа робив те, що хотів. Потім вони сідали десь у холодку на м’якій травичці й проказували напам’ять вірші Вергілія або Гесіода, писали латиною веселі епіграми, а тоді перекладали на французьку мову.

РОЗДІЛ 6. Про те, як лернейські пекарі посварилися з пастухами Грангузьє і як це призвело до кривавої війни

Наближалася осінь, і в маєтку Грангузьє, батька Гаргантюа, ось-ось мав початися винозбір. Пастухи день і ніч пильнували виноградник. Якось повз нього їхали пекарі з міста Лерне – везли продавати пироги в Парільє. Пастухи Грангузьє, як не раз уже бувало, попросили продати їм пирогів за базарну ціну. Та пекарі ні сіло ні впало почали насміхатися з пастухів, обзивати їх. Вислухавши образи, один із пастухів, чесний і достойний хлопець Фрожьє, лагідно сказав, що добрі сусіди так не чинять, адже Грангузьє продає пекарям пшеницю на ті самі пироги.

Марке, великий берлоносець братства лернейських пекарів сказав: “Йди лишень сюди, я почастую тебе пирогами!” Фрожьє, гадаючи, що Марке хоче продати йому пирогів, спокійно підійшов і дістав гроші.