Стислий переказ, виклад змісту скорочено
Яхта “Неллі” тихо стала на якір. Був вечір. Моряки чекали відпливу. Перед ними простяглося гирло Темзи. Власником яхти і гостинним господарем був директор акціонерної компанії, на якого моряки дивилися захоплено. Звали його Чарлі Марлоу. Впевнившись, що якір тримається добре, він повернувся на корму й сів біля моряків. Марлоу мав запалі щоки, жовтувату шкіру, рівний стан і аскетичний вигляд. Раптом він сказав, що дуже давно тут теж був один із похмурих куточків землі, а для римлян, які тут колись з’явилися вперше, це був край світу. Довкола – піщані узбережжя, болота, ліси, дикуни… обмаль їжі, яка надавалася б для цивілізованої людини, і сама лише вода з Темзи, щоби вгамувати спрагу.
Моряки зрозуміли, що перш ніж почнеться відплив, їм доведеться вислухати одну з неймовірних оповідок Марлоу. Він сказав, що якось з ним сталася одна подія – мандрівка у найдальшу точку, куди можна було дістатися пароплавом. Опинившись там, його наче осяяло світло. Хоч мандрівка і всі пригоди, зв’язані з нею, були похмурі і прикрі, від неї, здається, йому й справді розвиднілося.
Почалося все з того, що Марлоу повернувся в Лондон після довгого плавання в Індійському й Тихому океанах, у Китайському морі. На Сході він пробув років зо шість. Втомившись відпочивати, він вирішив знайти корабель, але жодного підходящого судна йому не трапилося. З дитинства він любив розглядати карти, і от знайшов одну білу пляму, яку хотів дослідити. Тепер той куточок перетворився на притулок пітьми. Але була там одна могутня ріка, що на мапі нагадувала величезну змію. Марлоу згадав про існування великого комерційного підприємства – компанії, що торгує на цій ріці. Підприємство те було розташоване на континенті, а в Марлоу було чимало родичів, які мешкали на континенті. Тож він почав набридати своїм родичам, бо хотів плавати на пароплаві цією рікою.
У Марлоу була тітка, завдяки якій він швидко отримав місце шкіпера. Прибувши до Брюсселя, Марлоу розшукав потрібну контору, щоб підписати договір Це було найбільше підприємство у місті, всі говорили, що ця компанія, мовляв, збирається заснувати заморську імперію і заробляти шалені гроші завдяки торгівлі.
Підписавши документи, Марлоу повинен був ще відвідати лікаря. Його здивувало, коли старий лікар попросив дозволу виміряти його череп і спитав, чи траплялись у родині Марлоу випадки божевілля. Потім лікар зізнався, що Марлоу – перший англієць, якого йому довелося оглядати. Старий порадив зберігати у тропіках спокій, щоб вберегти здоров’я.
Марлоу попрощався з тіткою і раптом відчув якесь вагання та боязко завмер. Для нього це було незвично, бо чоловік звик вирушати хоч і на край світу. Він відплив на французькому пароплаві, який заходив у кожен порт, щоб повисаджувати солдатів і митних чиновників. Узбережжя було незмінним з дня на день, Марлоу було нудно, все довкола нагадувало йому виснажливе борсання у нічних жахіттях…
Збігло добрих тридцять днів, перш ніж Марлоу побачив гирло великої ріки. Вони кинули кітву навпроти урядової будівлі. А проте, щоби стати до роботи, Марлоу треба було ще подолати сотні дві миль. Тому, щойно трапилася нагода, він вирушив у місце, розташоване за тридцять миль горіріч. Там Марлоу був вражений побаченим. Спершу його вразили шестеро чорношкірих, кожен з яких мав залізний нашийник, а всі нашийники були з’єднані ланцюгом, який звисав між нещасними, ритмічно брязкаючи при кожному русі. За ними йшов білий чоловік з гвинтівкою. Марлоу зрозумів, що на цій землі він буде змушений познайомитися із млявим, лицемірним і підсліпуватим демоном хижої безжальної глупóти. Коли Марлоу підійшов до дерев, щоб побути в тіні, то побачив ще одну жахливу картину: чорні постаті корчилися, лежали чи сиділи між дерев, їхні пози виражали біль, безнадію і розпач. Там було місце, куди відводили тих, хто мав померти від хвороб і голоду. Їх позвозили сюди з усіх куточків узбережжя. Одному з чоловіків Марлоу дав печиво, а потім стояв, занімівши од жаху.
На цій же станції Марлоу зустрів білого чоловіка, одягнутого дуже елегантно. Це був головний бухгалтер компанії. Саме з його уст Марлоу вперше почув ім’я чоловіка, який нерозривно пов’язаний зі спогадами про той період життя. Головний бухгалтер працював тут на компанію уже майже три роки. На станції панував цілковитий безлад – у речах, будівлях, думках. Раз у раз сюди надходили й ішли геть валки запилених негрів із пласкими ступнями, а фабричні товари, якесь бавовняне шмаття, намисто й латунний дріт текли в царство Пітьми в обмін на дорогоцінну слонову кістку.
Марлоу пробув на станції десять днів, часто він сидів у приміщенні, де працював бухгалтер. Якось той сказав, що у глибинці Марлоу неодмінно зустріне Курца. На запитання, хто був той Курц, бухгалтер відказав, що то першокласний агент і видатна особистість, яка відправляє стільки слонової кістки, як усі інші агенти разом узяті…
Наступного дня Марлоу нарешті покинув цю станцію з караваном із шістдесяти осіб. Попереду в них було двісті миль мандрівки. Подорожуючи, вони не бачили тубільців, бо ті вже давно пішли звідсіля. Марлоу лише надибав кілька покинутих сіл. Якось їм трапився білий чоловік у розстебнутому кітелі. Він відпочивав на стежці в оточенні озброєного почту – сухорлявих занзібарців – і був дуже приязний та веселий, аби не сказати п’яний. Він оголосив, що наглядає за ремонтом доріг, хоч ніяких доріг там не було.
На п’ятнадцятий день Марлоу знову побачив велику ріку і нарешті пришкандибав до Центральної станції. Вона була розташована в затоці. Майже з усіх будівель неквапом повивалювалися білі чоловіки з довгими палицями в руках. Вони підходили, дивилися на Марлоу і знову десь зникали. Один із них сказав, що пароплав Марлоу нині перебуває на дні річки, а потім порадив піти до начальника.
Марлоу дізнався, що люди попливли вгору рікою на два дні раніше домовленого, найняли невідь-якого шкіпера, проте не минуло й трьох годин, як пароплав пропоров дно, наскочивши на каміння, і пішов під воду поблизу південного берега. Щоб виловити з річки свою команду і відремонтувати судно Марлоу знадобилося кілька місяців.
Перша бесіда з начальником була доволі цікавою. Той не запросив Марлоу сісти, хоча мандрівник був дуже втомлений і голодний. У начальникові не було нічого непересічного: вираз обличчя, риси, манери, голос – усе, як у звичайних людей. Середній зріст, пропорційна статура. Звичайні блакитні очі, хіба що надміру холодні, але поглядом він, вочевидь, міг шмагонути не згірш, аніж різкою. Він був звичайним торговцем, який із молодих літ працював у цих краях. Його слухались, але він не викликав ані любові, ні страху, ні навіть поваги. Його станція мала жалюгідний вигляд. Сам він ніколи не хворів на різні тропічні хвороби.
Начальник пояснив, що судно вирушило раніше, бо треба було відвідати станції, розташовані горіріч. Часу й так уже спливло чимало, і він не знав, хто вмер, хто живий, як ведеться тамтешнім мешканцям тощо. До того ж ходили чутки, що одній із найважливіших станцій загрожує небезпека і що начальник її – пан Курц – хворий.
За три місяці Марлоу полагодив судно, але йому було дивно зі станції і людей, що там жили. Люди безцільно тинялися по дворі зі своїми сміховинними довгими ціпками, наче юрба зневірених подорожніх, яких зачарували і замкнули за гнилою огорожею. Слова “слонова кістка” буквально бриніли в повітрі, їх вишіптували й видихували. Можна було навіть подумати, ніби люди моляться на неї. Тут зникало відчуття реальності, всюди була німа глушина.
Якось ввечері почав горіти сарай, де були складені ситцеві й бавовняні тканини, намисто і бозна-що ще. Нічого не вдалося врятувати, та й усі не дуже і старалися. Потім побили якогось негра, якого вважали призвідцем пожежі. Так чи ні, але він страхітливо верещав. Після пожежі Марлоу розмовляв з агентом першого розряду – молодим, елегантним, стриманим чоловіком. Йому доручили виготовляти цеглу, проте на станції не було жодного шматочка цегли, а він пробув тут більше року… в очікуванні. Складалося враження, що всі тут чогось чекали – всі ті шістнадцять або двадцять подорожніх. І це заняття їм було до вподоби. За єдине справжнє почуття правило бажання здобути посаду у факторії, де можна було роздобути слонову кістку, а отже, – одержати відсотки. Лише з цієї причини люди тут інтригували, поливали брудом і ненавиділи один одного, але щоби хтось ударив пальцем об палець – ото вже ні.
Під час розмови з агентом першого розряду Марлоу зрозумів, що тому щось потрібно. І згодом зрозумів – впливові знайомі тітоньки, яка допомогла Марлоу. Агент планував, що невдовзі стане помічником теперішнього начальника, і Марлоу збагнув, що приїзд Курца трохи нервує їх обох.
У помешканні агента Марлоу помітив маленький ескіз олійними фарбами на тонкій дошці, на якому загорнута в покривала жінка із зав’язаними очима несла запалений смолоскип. Цю картину намалював сам пан Курц на цій-таки станції рік з гаком тому, доки чекав оказії, щоби рушити до факторії. На питання Марлоу, хто такий цей Курц, агент сказав, що то посланець милосердя, науки, прогресу й ще бозна-чого. Сьогодні він очолює найкращу станцію, а за рік стане помічником начальника, а ще років за два…
Наступні три тижні на станцію прибували групи негрів на чолі яких йшли білі. Врешті посеред двору утворилося незбагненне скупчення речей. Та очманіла зграя називалася “експедицією з дослідження Ельдорадо”. Їхні розмови були цинічні, хижі й жадібні, без натяку на мужність, сміливість чи зухвальство. Єдиним їхнім бажанням було вирвати скарб із надр цієї країни. Цю експедицію очолював дядько начальника.
Якось увечері Марлоу дрімав на палубі свого пароплава і підслухав розмову начальника з дядьком. Вони розмовляли про Курца, про слонову кістку. Небіж пояснив, що слонова кістка прибула із флотилією каное під орудою Курцового прислужника, англійського клерка-напівкровки. Курц, вочевидь, теж збирався приїхати, адже в той час на його станції не залишилося ні товарів, ані провіанту, та, здолавши триста миль, раптом вирішив повернути назад і рушив у зворотну дорогу сам, у маленькому човнику із чотирма веслярами, доручивши напівкровці доправити слонову кістку до гирла ріки.
