Стислий переказ, виклад змісту скорочено

На одній з тихих лондонських вулиць жила собі родина Дарлінгів. Зрозуміла річ, були в ній тато й мама Дарлінги, а також Венді, Майкл та Джон — їхні діти. Ще була в дітей няня, треба сказати, дещо незвичайна, — такі не часто доглядають дітей, — Нана, собака з породи сенбернарів.

Нана і діти найбільше любили той час, коли їх укладали спати. А любили вони його ось чому: як тільки діти залишалися у кімнаті самі, найстарша дівчинка Венді починала розказувати казки. Казки йшли одна за одною і мали спільного героя: звали його Пітер Пен, і жив він у Неможливій Країні. Неможлива Країна — то був чарівний край, де жили русалки та індіяни, феї і, звичайно ж, бандити-пірати. Венді розповідала про все дуже цікаво, і діти не сумнівалися в тім, що казки її — щира правда, а ніякі не вигадки.

Джон та Майкл найбільше любили історії про піратів, а тому вони любили в піратів бавитись: хлопці раз у раз починали люті двобої на мечах. Джон та його брат уявляли себе Пітером Пеном і головним його ворогом, піратським капітаном, на ім’я Гак. Билися вони так само завзято, як це робили герої казок у Венді. Дерев’яні шаблі ламалися, хлопці падали, набиваючи синці й гулі, гуркочучи стільцями й шафами…

Врешті тато сказав, що йому це набридло. Він сказав, що не схвалює розповідей Венді і хай діти стережуться — лишень він іще хоч раз почує про того Пітера Пена! Але все-таки як покласти край тим піратським казкам раз назавжди? Адже самими погрозами дітей не переконаєш. Думали-думали тато з мамою і зрештою надумали.

— Венді вже зовсім доросла, — сказав тато дітям. — Від завтрашнього дня Венді спатиме окремо. Сьогодні ви востаннє спите всі троє разом, в одній дитячій кімнаті. Зрозуміло?

Ясно, що така новина дуже засмутила здружену трійцю. А хлопці взагалі були в розпачі, бо розуміли, що без Венді вони більше не почують жодної розповіді про Пітера Пена. Та справа на цьому не закінчилася. Щоб підкреслити остаточність свого рішення, тато Дарлінг сказав, що Нана йому теж набридла і взагалі діти не такі вже й маленькі, щоб за ними стежити, наче за немовлятами.

— Та я у вашому віці… — почав тато улюблене речення всіх дорослих, але не доказав його, змахнув рішуче рукою і звелів прив’язати Нану в саду біля будинку на цілу ніч.

Тато й мама простежили, щоб того вечора діти полягали вчасно — кожен до свого ліжка, побажали їм на добраніч і пішли до себе. Діти мовчали, позаповзавши під ковдри, Нану прив’язали на подвір’ї внизу — настрій у всіх був, як ви розумієте, не з найліпших. Але тієї ж миті, коли всі вже зовсім засумували, сталося диво.

До кімнати влетів — хто б ви думали? — Пітер Пен!

Йому давно вже сподобалося прилітати сюди; таємно, не з’являючись дітям на очі, він приходив до них і слухав оповіді про себе. Одного лиш разу Пітерові не поталанило. Він влетів до кімнати, коли ще дітей там не було, і не квапився стати невидимим. Але Нана, не помічена ним, стрибнула на непроханого гостя, а коли той кинувся навтьоки, вкусила його за тінь і віддерла тінь від Пітера Пена. Пітер лиш встиг помітити, де собака ховає його тінь, і з тим повернувся до Неможливої Країни. Зате решта відвідин пройшла без пригод. Щовечора він прилітав і, зіщулившись на підвіконні, слухав про себе історії й сумував за втраченою тінню. Останнім часом разом із Пітером прилітала маленька фея з золотими крильцями — Дзінь Белл. Вони завжди знали про все, що діється в будинку Дарлінгів, дуже близько брали до серця дитячі клопоти.

Коли Пен та Белл дізналися, що Венді більше не житиме в дитячій кімнаті, то спершу засмутилися, а потім у голові Пітера з’явився цікавий план.

Отже Пітер Пен став перед дітьми власною особою. Можете собі уявити, як вони зраділи, побачивши улюбленого героя усіх своїх казок. Пітер показав їм, де заховано його тінь, — Венді знайшла її і пришила йому до п’ят. А поки дівчина поралась, пришиваючи тінь, він розповів дружній трійці —Майклові, Джону та Венді — про свій задум. Фея Дзінь Белл, казав він, допоможе його здійснити: Пітер вірив, що у неї добре серце.

— Ми полетимо всі разом до Неможливої Країни, і там ви розповісте кілька цікавих історій моїм товаришам, Загубленим хлопцям, — сказав Пітер Пен і лукаво підморгнув. — Дзінь Белл нам допоможе — в неї є особливий пил, що допомагає літати! Але найбільше нам допоможе бажання швидше потрапити в Неможливу Країну.

Ця думка припала до душі Венді, та вона занепокоїлась, чи зможуть її менші братики — Майкл та Джон — витримати таку далеку мандрівку. Але Пітер Пен лиш руками змахнув — про що тут, мовляв, балакати!

За кілька годин троє менших Дарлінгів вже вміли літати. Це взагалі дуже нескладна справа — для тих, що вірять у свої сили і в пил феї Дзінь Белл. Але, звичайно, зуміє полетіти тільки той, хто шанує друзів і завжди говорить лише правду.

Була вже пізня ніч, коли вікно дитячої кімнати відчинилось так раптом, наче зсередини дмухнув сильний вітер. З вікна вилетіли чотири постаті, з яких три були в піжамах, а в четвертій легко можна було пізнати Пітера Пена.

Фея Дзінь Белл випурхнула трохи раніше.

Була темна й тиха ніч, і ніхто не зрозумів, чому це внизу так люто гавкає Нана.

…А тим часом у Неможливій Країні на своєму кораблі, що похитувався на хвилях, готовий до нових розбійницьких нападів, стояв капітан Гак і сердито буркотів, згадуючи Пітера Пена, найлютішого свого ворога. Вони вже не раз сходились у поєдинках, та завжди щастя бувало на боці Пітера. Одного разу у фехтувальному двобої капітан втратив пів-руки, — Пітер Пен відрубав її одним змахом шаблі. З того часу капітана й почали прозивати Гак, бо на місці, де в нього була колись ліва долоня, стирчав тепер здоровенний залізний гак, яким він користувався досить вправно, принаймні у бійках.

Але Пітер Пен дошкулив піратові не тільки тим, що вкоротив йому руку, — він ще й кинув її крокодилові. А тому так припало до смаку капітанове м’ясо, що відтоді він завжди чатував у засідці біля корабля Гака, сподіваючись дістати колись і решту капітанського тіла.

Та, на Гакове щастя, ненажерливий крокодил ковтнув колись і годинника. Через це Гак завжди міг передбачати крокодилову атаку, почувши з-під води чітке цокотіння: .”Цок-цок! Цок-цок!”

Отже, тепер ви знаєте трохи капітана Гака і знаєте, чому він сердито буркотів на саму лише згадку про Пітера Пена. Але цього разу капітанові думки були перервані криком вахтового, що сидів у бочці, прив’язаний до вершечка найвищої щогли:

— Бачу Пітера Пена!

— Що! Де! — закричав Гак, припавши до підзорної труби, спрямованої в небо.

Він подовгу роздивлявся кожну цяточку, аж доки вистежив на одній хмарині Пітера та дітей, які посідали там відпочити.

— Щоб мені очі повилазили, це справді Пен! — радісно вигукнув капітан Гак. — Свистати всіх нагору!! Каноніри, до гармат! Нарешті він спіймався — тепер уже не втече!

А ті четверо, що сиділи на хмарі, безтурботно роздивлялися навколо.

— Ой Пітере, тут усе точнісінько так, як я собі уявляла, — і затока сирен, і все інше, — сказала Венді.

І щойно вона це вимовила, як чавунне ядро, пущене з піратського корабля, пробило м’яку хмару і, ще мокре, просвистіло повз них. В хмарі залишилась дірка, якраз біля ніг Майкла, і хлопчик здивовано зазирнув до неї. Пітер Пен теж глянув униз і підстрибнув на місці.

— Тривога! — закричав він. — Дзінь Белл, бери Венді й хлопців, та рушайте на острів. Я залишаюсь тут, щоб відвернути на себе вогонь піратів!

Наказ Пітера викликав у серці маленької Дзінь Белл цілу бурю почуттів. Тепер уже час розповісти вам, що феї подобався Пітер Пен і вона дуже сердилась, коли відчувала, що Пітер хоче дружити з якоюсь іншою дівчиною. Отож Дзінь змінила своє ставлення до Венді, бо їй здалося, що Пітер Пен занадто уважний до малої казкарки. Тепер ревнива фея зістрибнула з хмари й помчала до острова, чимдуж тріпочучи крильцями. Своїм нещирим маленьким серцем вона сподівалася, що діти відстануть від неї і вона встигне зробити все, що замислила.

Дзінь Белл, яку всі, хто знав її краще, просто називали Дзінькою, влетіла просто у нетрі, якими поросла Неможлива Країна, і помчала на галявину, де стояло старезне дерево, що давно всохло і звалося Катове дерево. Вона приземлилася на шапочку гриба, перескочила на лискучий листочок, і враз перед нею в сучку відчинилися двері, що вели всередину струхлявілого стовбура. Дзінь вправно з’їхала слизьким хідником і опинилась у підземній кімнатці — таємному помешканні Пітера Пена. Вона підняла страшенний дзенькіт, наче виправдовуючи своє ім’я. Пурхаючи з кутка в куток підземної кімнати, Дзінька тоненько видзвонювала, не даючи собі ні миті спочинку. Вона знала, що не так легко збудити від сну Загублених хлопців, які солодко похропували, схожі на хутряні клубочки.

Врешті вони прокинулись, незадоволені, потяглися і мовчки вислухали Дзінь Белл.

— То Пітер Пен бажає, щоб ми збили причепу Вен-ді? — загукали хлопці. — Веди нас негайно ж!

І вони поспішили на поверхню з підземної схованки.

Коли в повітрі з’явилися втомлені Венді, Майкл та Джон, їх зустріла злива камінців і дрючків. Загублені хлопці особливо намагалися поцілити “причепу Венді”. І Венді почала падати. В неї пропали усі щасливі думки, а без щасливих думок ніхто не може літати…

— Ур-ра! Ми піймали причепу Венді! — закричали Загублені хлопці.

Та цієї ж миті прибув Пітер Пен. Ну й розсердився ж він, коли виявив, що хлопці збивали Венді! Він, правда, підхопив її вчасно, перш ніж вона впала на землю. Хлопцям добре перепало.

— Я запросив Венді, щоб вона була нам за маму і розповідала різні цікаві історії. Добре ж ви зустріли її! — сказав Пітер. — Ходімо, Венді, я покажу тобі русалок. А ви, хлопці, забирайте Майкла та Джона і пограйте зінді-янами.

Пітер з Венді полетіли, а хлопці пішли крізь ліс, щоб захопити в полон кількох індіян, коли тих вдасться знайти. Це була улюблена гра Загублених.

Вони тихенько скрадалися, слухаючи голоси лісу.

В лісах, якими поросла Неможлива Країна, було повно диких звірів, але жоден з хлопців не виявив остраху і

А тим часом на іншому кінці острова Венді й Пітер гостювали в русалок у їхній мирній затоці. Та в розпалі жвавої розмови Пітер притулив раптом палець до уст і прислухався.

Повз них пропливав човен з піратського корабля.