Стислий переказ, виклад змісту скорочено

РОЗДІЛ І

Домбі і Син

Домбі сидів біля ліжечка Сина. “Батькові було близько сорока восьми років. Синові близько сорока восьми хвилин”. Домбі був лисуватим чоловіком, з червоним обличчям, із гарною фігурою. Син був дуже лисим і дуже червоним, здавався пом’ятим і в плямах.

Час і Турботи залишили на чолі Домбі деякі сліди, а обличчя Сина було покрите сіткою зморшок, “які той же Час буде із задоволенням розгладжувати тупим кінцем своєї коси, готуючи поверхню для більш глибоких своїх операцій”.

Домбі так радів народженню Сина, що навіть спромігся сказати ласкаве слово дружині.

За давньою традицією, новонародженого хлопчика назвуть іменем батька і діда — Полем. В устах щасливого батька ім’я фірми “Домбі і Син” звучало так, “наче Земля була створена тільки для них… а сонце, зірки і місяць були створені, щоб освітлювати їхні імена…”

Двадцять років після смерті батька містер Домбі був єдиним власником фірми. Десять років з двадцяти він був одружений із леді, “яка не віддала йому свого серця, із леді, чиє щастя залишилося в минулому і яка задовольнилася тим, що примусила свій зломлений дух примиритися”. Містер Домбі мав справу з модним товаром, але ніколи — з серцем. Він вважав, що шлюб із ним має бути приємним і почесним. Жінка, наділена розумом, не може не розуміти свого вигідного становища, одружившись із багатим. Вона мусить бути щасливою.

Шість років тому в подружжя народилася дівчинка, яку батько сприймав як фальшиву монету у своєму капіталі. Але в цей щасливий день Домбі був готовий віддати одну краплю своєї радості навіть маленькій Флоренс і дозволив їй подивитися на братика. Проте дівчинка кинулася до матері і обняла її. Домбі невдоволено скривився і пішов до іншої кімнати, де на нього чекали знаменитий доктор Паркер Пепс і домашній лікар. Вони запитали про стан породіллі, але містер Домбі так мало думав про дружину, що навіть нічого не міг Відповісти. Лікарі пішли до хворої, а в кімнату забігла леді, скоріше стара, ніж юна. Вона була одягнена, як молоденька дівчинка. Леді кинулася на шию братові містеру Домбі і схвильовано стала розповідати, що малюк — вилитий батько. Луїза говорила тільки про новонародженого. Брат поцікавився станом дружини, але Луїза відповіла, що Фанні тільки трішки утомлена, і знову заговорила про хлопчика.

До кімнати увійшла подруга Луїзи міс Токс. Вона була висока, худа і ніби вилиняла, але манери і голос мала люб’язні й поштиві. На орлиному носі красувалася ґуля, елегантна сукня видавалась убогою, а волосся було прикрашене якимись квіточками. Узимку вона носила розтріпані хутра, влітку якісь комірці, хустки, кінці яких завжди ніколи не були у згоді між собою. “У неї було захоплення до невеликих сумочок із замочками, які, закриваючись, стріляли, немов маленькі пістолети”.

Жінки ще вихваляли містера Домбі, коли його покликали до дружини. Через деякий час він повернувся і повідомив, що із Фанні не все гаразд, і вони втрьох подалися до кімнати породіллі. Лікарі про щось стиха перемовлялися між собою. Фанні лежала, притискаючи до грудей маленьку дочку. Луїза присіла на край ліжка, голосно звернулася до невістки, але хвора нічого не відповідала. У кімнаті запала тиша. Раптом маленька Флоренс підвела голову, повернула до тітки мертвотно-бліде обличчя з темними очима. Вона покликала матір. Але і рідний дитячий голос уже не міг повернути матір до життя. “Вона тихо попливла в темний і невідомий океан, який омиває увесь світ”.

РОЗДІЛ II,

у якому своєчасно вживаються заходи на випадок неочікуваного збігу обставин, які виникають іноді в найблагополучніших родинах

Луїза Чік наглядала за швачками, які шили одяг для сімейної жалоби. Містер Чік, товстий лисий джентльмен, ходив по кімнаті і, забуваючи про горе, насвистував веселі пісеньки. Дружина робила йому зауваження, він на хвильку замовкав, а потім знову брався за своє. Вони були добре підібраною парою і у своїх сутичках ніколи не поступалися одне одному. Раптом до кімнати вихором влетіла міс Токс, ведучи за собою молоду рум’яну жінку із схожим на яблуко обличчям, яка тримала на руках рум’яне немовля із схожим на яблуко обличчям; трішки молодша жінка із схожим на яблуко обличчям вела за руки двох діточок із схожими на яблуко обличчями; ще один хлопчик із схожим на яблуко обличчям ішов самостійно, а ще одного хлопчика із схожим на яблуко обличчям ніс чоловік, обличчя якого було схоже на яблуко. Міс Токс привезла це колоритне сімейство, щоб вразити Луїзу виглядом п’ятьох чистеньких дітей, найменшому з яких було лише шість тижнів. Вона хотіла, щоб мати сімейства Пол— лі Тудль стала годувальницею новонародженого Поля Домбі.

Луїза Чік, взявши двох малюків, пішла до брата. Містер Домбі не виходив зі своєї кімнати. Він розмірковував про юність, виховання і призначення свого сина. Він не відчував горя від утрати дружини, проте щось важке і холодне гнітило його жорстоке серце. Було принизливо думати, що якась примха долі може загрожувати розміреному життю. Побоюючись майбутніх неприємностей із годувальницею, містер Домбі поставив Поллі Тудль декілька умов. Він змінив її ім’я на Річардс, заборонив бачитися із сім’єю. Останнє і найголовніше: годувальниця не повинна прив’язуватися до свого маленького вихованця. Наймаючи її, містер Домбі укладає всього-навсього договір про купівлю-продаж, за яким годувальниця має піти з дому, коли закінчиться термін, і більше нічим не нагадуватиме про себе. Годувальниця погодилася на такі умови і пішла, а містера Домбі продовжували мучити думки про майбутнє сина. Він боявся довірити малюка малознайомій жінці, а тому вирішив уважно наглядати за нею.

Поллі Тудль, яка з волі містера Домбі стала Річардс, гірко плакала, прощаючись із чоловіком і дітьми, та й діти не хотіли відпускати свою матір, але безліч апельсинів і цукерок заспокоїли перші напади горя.

РОЗДІЛ III,

в якому містера Домбі показано на чолі свого домашнього департаменту як людину і батька

Померлу леді поховали, трішки поговорили про неї, і ця подія, остаточно заіржавіла.

Будинок, куди потрапила Річардс, був великий, з просторими “двориками”, куди виходили підвали з косоокими вікнами, що дивилися на ящики для сміття. Улітку сонце заглядало сюди тільки рано-вранці. Всередині цей будинок був так само похмурий, як і ззовні. Після похорону містер Домбі наказав не прибирати в кімнатах на верхніх поверхах. Туди знесли меблі, накрили їх чохлами, закутали в полотно люстри і канделябри. Із камінів віяв запах, як із склепу чи сирого підвалу.

Містер Домбі часто сидів у теплій кімнаті і мовчки дивився на маленького сина. Річардс могла виносити немовля на свіже повітря лише в супроводі місіс Чік і тільки в гарну погоду. Увесь інший час вона змушена була сидіти у своїй кімнаті.

Одного похмурого дня двері в кімнату годувальниці повільно і тихо відчинилися, і туди зазирнула маленька темноока дівчинка. Річардс зрозуміла, що це міс Флоренс, яку після похорону забрала тітка.

Річардс запросила дівчинку до кімнати. Флоренс зайшла і, серйозно дивлячись у вічі годувальниці, спитала: “Що вони зробили з моєю мамою?” Річардс розгубилася від несподіванки. Вона запропонувала дівчинці сісти і почала розповідати про матір, яка дуже любила свою дочку, але Бог забрав маму до себе на небо. Дочка дуже сумувала, але незнайома жінка навчила її вірити, що мамі там добре і вона продовжує любити свою дитину.

Флоренс розчулилася, притулилася до Річардс, а добра жінка ніжно гладила її кучеряву голівку і тихо плакала.

“— Ось як, міс Флой! Ну й розсердиться ж ваш батько! — прозвучав різкий голос, що належав невисокій дівчині, яка здавалася старшою від своїх чотирнадцяти років, з кирпатим носом і чорними очима…”

Дівчина відірвала міс Флой від годувальниці і нагадала Поллі, що вона, Сьюзен Ніпер, в цьому будинку затримається набагато довше, ніж годувальниця, бо опікується не сином, а донькою містера Домбі. Сміючись, дівчина розповіла, що містер Домбі зовсім не цікавиться Флоренс, місяцями не бачить її і, можливо, не пізнав би, якби зустрів на вулиці.

Сьюзен Ніпер не була злою дівчиною. Вона іноді гримала на Флоренс, але по-своєму любила її. А Поллі хотілося подружитися з юною вихователькою, щоб потім мати можливість хоч іноді бачитися з осиротілою донькою хазяїна, цією милою і глибоко нещасною дитиною.

Увечері, принісши Поля до батька, Річардс наважилася сказати містерові Домбі, що малий хлопчик розвиватиметься краще, якщо біля нього гратимуться діти. Але містер Домбі вирішив, що вона шукає причину бачитися із своїми дітьми, і різко відмовив. Він навіть не згадав, що в домі живе ще одна дитина — його донька.

Наступного дня містер Домбі все-таки дозволив дітям бачитися так часто, як того захоче Поллі. Він відчував перед донькою якусь непевність. Можливо, він хотів би зовсім прогнати думки про неї, бо боявся, що може зненавидіти її.

РОЗДІЛ IV,

у якому на сцені, де розгортаються ці події, вперше виступають нові герої

Контора “Домбі і Син” розташовувалась поряд із Англійським банком, будинком багатої Ост-Індійської компанії, товарною біржею, майстернею корабельних інструментів з безліччю необхідних морякам предметів. У цій майстерні жив зі своїм чотирнадцятилітнім племінником Уолтером старий Соломон Джилс. Дядько Соль любив непосидючого хлопця і дуже боявся, що той колись сяде на корабель і попливе в чужі краї шукати щастя. Але поки що Уолтера взяли на службу до містера Домбі, де йому довелося сидіти в темній конторській комірчині. Уже першого ж дня хлопець зустрівся з містером Домбі, але багатій тримався так зверхньо, що зовсім не сподобався юнакові.

Дядько Соломон був не в змозі забезпечити життя хлопцеві і собі. До майстерні майже ніхто не заходив, інструменти застаріли, а дядько вже не міг пристосуватися до змін. Ось тому він хотів, щоб юнак служив у фірмі, де він міг би чогось навчитися, стати незалежним, багатим і щасливим. Хлопець це добре розумів, але потяг до морських пригод був сильнішим за нього. Він знав напам’ять усі історії, які йому розповідав старий, і дуже вдало доповнював розповіді про піратів і благородних моряків.

Дядько Соль хотів відсвяткувати перший робочий день племінника і не пожалів дістати із схованки останню пляшку доброго вина.